Це люди, які взяли дорослих собак із притулку

 

Притулкам значно складніше знайти дім старшій тварині. Багато майбутніх петперентів обирають маленьких цуценят, побоюючись труднощів із перевихованням або ж просто віддаючи перевагу милому песику віком кілька місяців.

«Якщо дорослій собаці потрібен спокій, то маленькій – виховання», розповідає один із героїв Віледжа, який вирішив узяти у притулку вже дорослу собаку – восьмирічну Ені. 

Реакція розпитує людей, які взяли з притулку не цуценят, як тривала адаптація, чи впливає вік на можливість її виховувати й привчати до правил дому та про головне – чому вони вирішили забрати додому саме дорослу собаку, а не малюка. Герої історій, які ми зібрали, однозначно просувають ідею віддавати перевагу старшим псам. Але й нагадують, як важливо відповідально ухвалювати такі рішення.

 

 

 

 

У мене кілька років була собака, яку я взяв із вулиці ще в часи ковіду. Вона була моєю кращою подругою, яка допомогла мені прийти в кращу морально-психологічну форму після повернення з фронту. Вона була зі мною на концертах, ми разом подорожували, ходили в гори, їздили в тури, жили в готелях чи наметах і так далі. 

На жаль, вона нещодавно померла. Тоді я відразу зрозумів, що без собаки жити не буду. За кілька днів після її смерті ми з дружиною поїхали в притулок і знайшли собі нову подругу Монтану. Скоро буде місяць, як вона вже живе в нас.

Ми не розглядали можливість брати собаку з розплідника, було принципово взяти тварину з притулку або вулиці. Попередня наша собака теж була з вулиці. Її знайшли наші знайомі, але не могли залишити в себе. Тому ми поїхали в Івано-Франківськ і забрали її.

Перед тим, як узяти собаку, ми готувались і періодично вигулювали тварин на волонтерських засадах у притулку в Чернігові.

 

 

Часто розведенням собак займаються не дуже хороші люди, також методи розведення й умови, у яких проживають тварини, жахливі. Тому я це не підтримую. Якщо це не спеціальна собака, яка потрібна для певних завдань, то я не бачу сенсу купувати її в розпліднику.

Для мене немає значення, чи має собака якусь породу. Будь-яка собака, яка живе в любові та родині, де про неї дбають, приділяють час, стежать за її здоровʼям і забезпечують нормальне харчування, буде дуже класно виглядати. Ми взяли з вулиці просто симпатичну білу дворняжку, а за три місяці я вже втомився відповідати на запитання, якої вона породи.

Урешті ми вигадали легенду, що це американська аборигенна порода. Є така порода собак, яка має назву каролінська, або діксі дінго. Наша Юта була дуже на них подібна. Тому, щоб уникнути зайвої полеміки, я відповідав, що це собака породи діксі дінго, яку мені привезли зі США. На що люди мені казали: «Так, одразу видно, що вона кілька тисяч доларів коштує».

У нашої Монтани виявили вірусний ентерит, коли вона потрапила в притулок. Це хвороба, під час якої руйнується травна система. Серед собак смертність від неї сягає до 90%. Вона півтора місяця прожила в маленькій клітці в інфекційному відділенні та втратила третину своєї ваги. Шанс того, що вона виживе, був маленьким, але завдяки зусиллям лікарів Монтана таки пережила цю хворобу.

 

 

Ми взяли собаку, коли її стан стабілізували. Вона одужала, але ще перебувала під наглядом в інфекційному відділенні. Після того, як ми підписали потрібні документи, то чекали ще тиждень, щоб її забрати. Упродовж пʼяти днів дома ми давали їй пробіотики й пігулку для покращення травлення, щоб стабілізувати діяльність шлунку.

Зараз вона почала набирати окрасу, і я знову подеколи чую питання про те, що це за порода. Монтана почуває себе чудово й уже встигла зробити свій перший похід у гори та зробити кілька спроб полювання на диких косуль. Вона подружилась із нашим котом, знайшла близько пʼяти друзів серед собак, бачила вертепи, знає базові команди й відгукується на своє імʼя.

 

 

Монтані близько року. За характером вона ще трохи підліткова, тому, найімовірніше, до року. Коли ми обирали собаку, для нас не було важливо, якого вона віку. Ми хотіли дівчинку середніх розмірів. У дитинстві й у підлітковому віці в мене завжди були собаки, починаючи з маленького віку. Я вважаю, що краще брати одразу дорослу собаку, якщо в людини немає багато досвіду в догляді за собаками.

Це такий головняк із цими цуценятами. Треба усвідомлювати весь обʼєм клопотів, який впаде на плечі, якщо людина вирішує взяти цуценя.

 

 

Поки собака не виросла, вона перебуває в групі ризику хвороб. Також потрібно враховувати певні особливості харчування, привчати собаку до туалету, мати достатньо терпіння та стабільну психіку.

Собака гарантовано буде нищити речі, гризти ваше улюблене взуття, пісяти на килими, паркет і так далі. Також доведеться вставати з нею серед ночі чи рано-вранці, щоб вивести в туалет, бо це не доросла собака, яка може потерпіти. Можливо, доведеться брати її із собою скрізь, бо буде боятись залишитися сама. Крім того, щеплень та обстежень у ранньому віці буде набагато більше. Це потребує багато часу, зусиль і фінансових вкладень.

Коли ми забирали свою першу собаку, то просто відкрили двері машини, вона застрибнула на заднє сидіння й ми поїхали з Івано-Франківська до Чернівців. Собака поводила себе добре, оскільки була вже дорослою та сформованою. Перше, що вона зробила дома – принесла моє домашнє взуття й поклала мені біля ніг. З того моменту сильних клопотів із нею не було. Вона знищила лише одну-єдину річ, яку я поставив надто низько.

Можливо, якщо взяти маленьку собаку, то буде можливість у більш ранньому віці десь вплинути на виховання чи розвиток її когнітивних здібностей. Проте для цього треба бути фахівцем і мати багато вільного часу. У дорослої собаки можуть бути вже певні набуті проблеми, зокрема з психікою. Про це варто розпитати в притулку та пропрацьовувати.

 

 

Дорослу собаку теж виховаєте ви. Вона буде відображення вашої поведінки, стосунків і дозвілля з нею. Ключ до тварини – любов і спільне проведення часу. Якщо ви будете із собакою якісно комунікувати, довго гуляти, подорожувати, гратися, вчити команди й навантажувати її психологічно, то вона вам віддячить. Привʼязаність дуже швидко сформується, і для цього необовʼязково мати цуценя.

   

 

 

 

 

 

Чарлі я побачила в оголошенні в Instagram. Я давно хотіла собаку, але тоді жила з батьками, тож мені спершу треба було погодити це з ними. Я попросила у батька взяти собаку хоча б на перший час, а потім я б зʼїхала на власне житло. Проте він відмовив. Тоді я сказала йому, що буду зʼїжджати прямо зараз. Це був такий прояв юнацького максималізму.

Я таки поїхала знайомитись із Чарлі, але в дорозі машина мого хлопця зламалася. Наша зустріч з опікункою Чарлі багато разів переносилась, тому я розуміла, що буде дуже погано, якщо ми не встигнемо. Проте ми таки приїхали вчасно.

 

 

Після того, як я побачила Чарлі, пройшли близько двох тижнів. Я не могла знайти собі спокою, бо зрозуміла, що хочу забрати саме його. Тож я зателефонувала його опікунці Наталі й сказала, що забираю собаку, а татові сказала, що зʼїжджаю. Але потім батько таки запропонував спробувати пожити всім разом.

Мені здавалось, що Чарлі не буде боязкою собакою. Коли ми знайомились, він був радісний у присутності доглядачки. Ми могли його трохи погладити, але потім Чарлі одразу відбігав. Це було таким маркером, що він трохи боязкий.

Після того, як його привезли, він сів на килимку біля дверей, і я не могла його заспокоїти близько трьох годин, бо йому було дуже страшно. Через стрес він також два дні не ходив у туалет. Перший час він був наляканим, а потім уже пішов на контакт. Одного разу я помила його після прогулянки й із того моменту стала його найкращою подругою.

 

 

Адаптація Чарлі проходила дуже важко, він досі не може звикнути, хоча пройшло більше ніж пів року. Спершу він узагалі боявся підходити близько до машин, інших собак і людей. Але зараз він поводить себе набагато краще та навіть може захищати від інших людей.

Наскільки я знаю, опікуни забрали Чарлі разом з іншими собаками в ромів. Він залишився останнім, кого не взяли в нову родину, і був найбільш лякливим. Ми забрали його до себе, коли йому виповнився рік.

Ми взяли саме старшу собаку, бо їх мало хто забирає, на відміну від цуценят. Зі старшою собакою також набагато простіше, бо він уже більш-менш адаптований. Тоді як на цуценя потрібно приділяти більше часу, хоча вони й більш схильні до дресування.

 

 

Коли Чарлі знайомиться з кимось із собак, то починає повторювати їхню поведінку. Здебільшого ці собаки більш соціалізовані й показують йому приклад, що щось робити не страшно. Тому я почала думала над тим, щоб узяти другу собаку, теж дорослу.

Я б радила людям у жодному разі не брати собаку, якщо хтось із родини проти. Якщо ви підліток, то краще брати собаку, коли ви самі можете її утримувати та відповідати за неї, бо це може закінчитись сумно саме для тварини.

   

 

 

 

 

 

 

У мене завжди вдома були собаки. Спершу в батьків, а коли навчався в університеті, то взяв собаку з притулку, яка прожила в мене понад 12 років. З того часу, як він помер, пройшло роки три, і я досі за ним сумую.

Я думав узяти собаку з притулку. Для мене це досить принципове питання. Я надаю перевагу тому, щоби брати собак саме з притулку. По-перше, бо в друзів немає породи. А ще людина може отримати собаку, а разом із тим зробити добру справу, подарувавши їй дім.

 

 

Нещодавно глянув сайт притулку «Сіріус» і там побачив свою Ені, яка запала мені в душу. Мене трохи збентежило те, що їй вісім років. Також мене відмовляли її брати, бо є певні ризики, що тварина може мати складний характер, не звикне й проживе недовго.

Я поїхав у притулок подивитися на неї, трохи провзаємодіяв і вже тоді зрозумів, що зробив правильний вибір. Це чудова собачка з прекрасним характером. Зараз вона в мене вже майже півтора місяця й живемо душа в душу. Ніби все життя були разом. Ені приязна, спокійна та слухняна.

 

 

Я можу лише побажати, щоб вона прожила якомога довше. Дворові собаки значно здоровіші, вони менше хворіють і швидше одужують. Наскільки мені відомо, то така собака живе близько 15 років. Тобто потенційно половина або третина життя Ені вдома ще точно попереду.

У нас не було труднощів в адаптації після притулку. Оскільки Ені вже доросла, то вона вже сформована та чогось навчена. Відчуття, ніби Ені просто знову опинилась дома. Вона жодного разу ніде не напісяла, нічого не гризе, не шкодить і тому подібне. Як мені здається, Ені відчуває певну вдячність. Вона хоче більше часу проводити разом і радіє, коли я приходжу додому.

Ені провела в притулку останні три роки. Наскільки мені відомо, жінка, яка доглядала за нею, померла. Після того собаку передали в притулок.

На відміну від цуценят, доросла собака менш активна, уже привчена до туалету та більш слухняна. Дорослу собаку потрібно лагідно адаптувати до дому. Бажано, щоб перший час вона просто була дома, бо собака й так стресує, а не виводити її одразу в люди.

 

 

Мені здається, насамперед такій собаці потрібен спокій. Також треба пояснювати, що вона вдома і ми з нею до кінця. Ну ще потравити кліщів, помити, підібрати нормальний корм, проводити з нею час і насолоджуватись тим, що ви разом.

Цуценята вимагають значно більше уваги, ніж дорослі собаки. Їм дійсно потрібно пояснювати багато речей: де можна ходити в туалет, що можна гризти й так далі. Якщо дорослій собаці потрібен спокій, то малій – виховання. Коли в мене була маленька собака, то я за ніч міг разів десять вставати, щоб прибрати за нею. Загалом собаку потрібно брати ту, яка до душі. Я впевнений, що про подібне ніколи не можна пошкодувати.

   

 

 

 

 

 

 

Я волонтерю в притулку «Сіріус» приблизно з початку 2020 року. Роблю це регулярно та навіть намагаюсь підлаштувати відпустку, щоб мати змогу зʼїздити до тварин. Там ми годуємо собак, вигулюємо, соціалізуємо, привчаємо до людей, тактильності, повідця тощо

Спершу я їздила в інший притулок, що на Виноградарі, де вигулювала собак. Проте мені хотілося бути більш корисною, бо вигул – це лише частина допомоги. Тож коли я спробувала погодувати тварин, мені це сподобалося значно більше. Собаки дуже радіють, коли до них приходять люди й годують. Це мене гріє і я весь час хочу повертатись туди, де мені раді та я можу бути корисною.

 

 

У мене є три собаки: Хурма, якій пʼять років, Террі та Пеппа, яким по три роки. Усі вони метиси. Хурла трохи схожа на леонбергера, або кавказьку вівчарку, а інші без породи. Усі вони опинились у мене дома, бо захворіли, і я не могла бути байдужою. Хоча якби не хвороба, мабуть, не наважилась би їх забрати. Для мене досить принципово, щоб собака була дорослою. Зазвичай я відмовляюсь від цуценят, бо з ними дуже важко. З дорослими собаками, як на мене, значно простіше.

Поки Террі та Пеппа лікуються, ми живемо окремо від Хурми. Почнемо їх знайомити, як будуть здорові. Перші пів року собаки з притулків дуже зручні: вони всього бояться, для них усе в новинку, тому дуже орієнтовані на людину. Вони далеко не відходять, на стресі переважно сплять і майже не грають.

Я працюю над їхньою впевненістю в собі, даю змогу самим обирати маршрут на прогулянці, поступово знайомлю з такими тригерами, як авто, бігуни, велосипедисти, походи в кавʼярню, активні собаки й цуценята. Вони грають у пошукові ігри, даю їм багато гризти (картон) і лизати (лизальні килимки). Потім вже собака стає впевнена в собі, не така слухняна й треба навчитись домовлятись, щоби давати їм те, що вони хочуть, за те, що від них прошу я.

Доросла собака не потребує вас настільки сильно, як цуценя. Маленькі собаки не можуть заспокоїтись самостійно та дуже емоційно реагують на багато речей. Натомість у дорослих собак уже не чешуться зуби, вони спокійніше реагують і більш-менш самостійні. Тобто цуценя – як немовля, яке тебе потребує вас увесь час, а доросла собака – приблизно як дитина двох або трьох років.

 

 

Треба трохи знати собаку, яку хочете забрати з притулку. Варто познайомитись із твариною до того, як забрати, щоби був уже налагоджений контакт і собака не боялась. Також, щоби люди розуміли, хто приблизно опиниться в них дома.

Дорослі собаці треба транслювати спокій після того, як забрали її з притулку. Також важливо розуміти її потреби й бути готовим до того, що вона спершу буде ходити в туалет дома, якщо жила лише в притулку. Собаку треба знайомити зі сходами, ліфтом і так далі. З цуценятами були б ті ж самі проблеми, але значно більше.

Потрібно розуміти, що тварині треба час на адаптацію, повноцінно стосунки з нею формуються лише через рік. Треба бути готовим до того, що перший час може бути важко. Також важливо розуміти, що потрібно тварині та що людина має їй дати.

Люди значно рідше беруть із притулку дорослих собак, ніж цуценят. Хоча я б не сказала, що й цуценят дуже часто беруть. Наприклад, із десяти собак, яких беруть із притулку, мабуть, буде одна доросла. Люди думають, що з цуценятами буде простіше і їх можна виховати під себе чи до всього адаптувати. Але я з ними не погоджуюсь. Є упередження, що в притулку винятково метиси або великі собаки, але це не так. Туди також віддають і лабрадорів, вівчарок, пекінесів, такс та інших собак.