«Сіріус» – це найбільший притулок для бездомних тварин в Україні, у якому живуть понад 3 тисячі собак і більше двох сотень котів. Село Федорівка на північ від Києва, у якому розташований притулок, було ізольоване від решти України протягом 35 днів з початку нападу росії. Близько двох тижнів воно було під окупацією росіян. Мешканці притулку постійно чули ворожі літаки, звуки залпів та вибухів. Тварини лякалися й намагалися втекти, ранячись об клітки.

Доставити корм для собак увесь цей час було неможливо. Засновниця притулку Олександра Мезінова щодня, на свій страх і ризик, виїжджала чи йшла пішки в сусідні села на пошуки хоч якихось продуктів, проходила блокпости росіян і чула обіцянки її розстріляти. Кожного дня вона не була впевнена, що повернеться назад. Але притулок вистояв. Тварини схудли, але вижили. І 1 квітня їх звільнили від окупації. Олександра Мезінова розповіла нам про те, як це було. Далі пряма мова.

«Одразу сказала, що я нікуди не поїду»

З самого ранку 24 лютого з боку білорусі до нас заходили літаки, гелікоптери, ми чули вибухи, запуски ракет. Ми зрозуміли, що почалася війна, ще до того, як почули це по радіо, вона відразу увірвалася в наше життя.

Перший день у мене була повна прострація, я не могла в це повірити. Десь, напевно, два дні я збиралася з думками. Я розуміла, що можуть бомбити Федорівку, село, де розташований притулок. Але я вирішила, що залишаюся.

В принципі я це рішення ухвалила ще раніше. Мій син і родичі були проти, вони просили забрати своїх собак, прихопити когось ще з улюбленців, їхати й якось керувати притулком здалеку, не наражаючи себе на небезпеку. Але я одразу сказала, що я нікуди не поїду.

Але це одна річ, коли ти говориш: «Що б не було, я не кину собак» до того, як все починається. І інша річ, коли це насправді починається, й ти усвідомлюєш весь цей жах. Коли ж усе почалося, я, навпаки, впевнилася в думці, що я потрібна тут.

І стала думати, як організувати їжу для тварин. Нас ненадовго врятувало те, що якраз напередодні приїхало 2 тонни мʼяса. Але 24 лютого ще мала прийти фура з крупою. У котів залишався їхній корм. А з собаками біда, бо все завершилося зовсім.

Я стала їздити по селах, купувати крупи, картоплю. Коли не було картоплі, то буряк, кормовий буряк, макуху, все, що було. Я ніколи по селах не займалася доставкої їжі, ми завжди працювали з оптовими поставниками, бо притулок величезний, це надто багато витрат.

За день [після початку повномасштабного вторгнення росії] підірвали міст через річку Ірпінь у Демидові, нас взагалі відрізали від цивілізації. Разом із мостом зникло світло й вода. Довелося виходити з притулку і возити на тачках воду з озера за 200 метрів від нас. А нам на день потрібно близько 3 тонн води. Усі працівники робили по кілька ходок до озера з великими бадьями по 90 літрів. Цього, звісно, не вистачало, щоб повністю забезпечити притулок, але хоча б водички потроху ми могли наливати.

Готувати ж для тварин було особливо нічого. По-перше, у мене не вантажівка, а невеликий позашляховик. А, по-друге, власне й нічого було купувати.

«В очі собакам намагалася не дивитися, бо це було нестерпно»

Коли вже ніде майже нічого й не залишилося, довелося брати цільне зерно. Це зовсім погано, бо його зварити нормально не можна, це тільки подразнення для шлунку. Ми варили з нього густі супчики. Звісно, тварини почали битися, худнути.

Найстрашніше було розуміння, що в один момент я просто опинюся перед страшним фактом: не буде взагалі нічого і мої тварини будуть тихо помирати у вольєрах. Цього я найбільше боялася. Я постійно малювала собі цю картину. Увечері я просто лежала і дивилася в одну точку. Або плакала, бо така невідомість була попереду, так було шкода собак.

Коли минув тиждень, я перестала ходити по притулку. Бо не могла. Вони всі хотіли їсти

Якщо раніше ми підносили долоні до сітки, а вони утикалися носиками, то зараз, коли підносила руку, вони просто хапали за неї, бо думали, що їм щось дають. Ці очі… Це жах, коли не можеш їм пояснити, чому не даєш їм їжі. Я просто швидко пробігалася поміж вольєрами, дивилася, чи не побилися. Але в очі собакам намагалася не дивитися, бо це було нестерпно. Там стояло німе питання: за що?

Вони стали менш активні, деякі перетворювалися на мощі. Ті, які були угодовані до війни, менш постраждали, а собаки звичайної комплекції дуже швидко стали худнути, їх почали ображати в вольєрах більш сильні тварини.

Ще один жах, який нас переслідував, – постійні обстріли й запуски ракет. Гуркіт, вибухи, літаки й гелікоптери – на всі ці звуки собаки сильно реагували. Вистрибували із вольєрів, рвали собі ноги, повисали на шматках сітки. Ми ловили багатьох по території, бо вони з шаленими очима металися від вольєра до вольєра. Усі двері в приміщення були подряпані, бо вони хотіли забігти й сховатися від цього гуркоту.

«Поклали телефони на землю й розстріляли з автоматів»

А потім почалося ще цікавіше. 13 березня в село зайшли росіяни і встановили блокпости. Спочатку в них була «зачистка території», до нашого притулку увірвалися озброєні люди, які дуже безцеремонно поводилися. Усіх співробітників вишикували в ряд й сказали віддати телефони. Люди налякалися й сказали, що не мають телефонів. Але, звісно, телефони одразу знайшли. Відібрали, поклали біля ніг на землю та розстріляли з автоматів прямо під ногами. Керуюча притулком у мене після інсульту. Не знаю, як вона залишилася жива після цього.

Потім росіяни запхали всіх співробітників в котельню й сказали там сидіти, поки не пройде «зачистка». У цей час автоматники перевіряли всю територію притулку.

Коли це відбувалося, я якраз ходила в сусіднє село (у мене вже не залишилося бензину й доводилося пішки ходити селами, шукати якісь продукти). До мене приїхав односельчанин і розповів, що відбувається. Тоді я разом із донькою керуючої пішли розвідати обстановку й виручати наших людей. Коли ми прийшли, людей уже звільнили й дозволили працювати.

Ви знаєте, зазвичай у нас собаки вдень гавкають – і це далеко чути. Коли почалися обстріли, то вони стали тихіші.

І ми дуже здивувалися: коли зайшли росіяни в притулок під час «зачистки» й бігали з автоматами по всіх радях, собаки просто мовчали

Уявляєте, вони просто мовчали, коли озброєні люди бігали повз. Вони, як люди, розуміли, що їм потрібно мовчати.

Багато разів були в нас росіяни, оглядали територію. Я у них відразу запитала: «Ви стріляти в собак будете?» Вони сказали: «Ні, ми не для цього сюди прийшли».

Потягнулися дні окупації. Нам заборонили користуватися телефонами. Я дуже переживала, що заберуть телефон, бо там у мене все – номери родичів, волонтерів і спонсорів. В один момент вони помітили, що мені зателефонували. Але ми встигли телефон сховати. Тоді вони сказали, що будуть стріляти без попередження, якщо побачать, що ми розмовляємо. У нас перервалося комунікація з зовнішнім видом.

«Цигарки й бензин переправляли через Київське море, вони були як валюта»

Ми стали прориватися в Димер, Любимовку та інші села поряд у пошуках продуктів. До мене приєдналися хлопці з нашого села. Ще дачники стали допомагати притулку, дали свій транспорт.

Через Київське море нам стали переправляти цигарки й бензин – вони були як валюта. Ми їх міняли на продукти. Усе ховали. За бензин могли розстріляти, бо вважалося, що це возять лише військовим.

У Димері було підприємство, що виготовляло смаколики для собак. Оскільки відрізали світло, то мʼясо стало розмерзатися і його раздавали людям. Його було багато, тому ми постійно туди їздили.

В один із днів ми приїхали туди – а там стоїть російська техніка. Вони її на тому підприємстві ховали. Чесно кажучи, думали, що нас розстріляють, бо надто багато бачили. Ми якось налаштувалися на те, що так буде. Але, коли ми розповіли їм, навіщо приїхали, вони сказали, що за мʼясом ми можемо йти, тільки вони підуть з нами, щоб подивитися, що там на території.

Коли ми з ними пішли, то почався мінометний обстріл. Хтось із наших певно дав наводку – і почали бити саме по тому місцю, де ми перебували.

Ми дивом вціліли. Снаряди рвалися поряд. Спочатку залп, потім свист, а потім падіння. І незрозуміло, у який бік бігти. Спочатку в ангарі ховалися, потім зрозуміли, що він не врятує. Дісталися перебіжками до підвалу цього підприємства й сиділи там. Це тривало дуже довго.

Коли ховалися і коли бігли, мені, чесно кажучи, не було страшно.

Я думала, що я буду дуже боятися і панікувати, але замість цього було однозначне відчуття, що це все, що в один із моментів мене просто не буде

Це не страшно, це просто смерть.

Єдине, про що думалося: що ми нічого не привеземо і собаки будуть голодні. І взагалі: хто буде ними займатися? [посміхається]. Це не смішно, звісно. Тяжко, якщо чесно, про це згадувати.

Потім настало затишшя, й ми швидко забралися звідти. Їхали, так нічого не привезли, повернулся з порожніми руками. Але коли повернулися, незважаючи на цей кошмар, ми просто святкували свій другий день народження.

«Найбільше звірствували «вагнерівці»

Після цього обстрілу стало ще гірше. Росіяни почали шукати «диверсантів», волонтерів, усіх, хто займався гуманітаркою чи переправою. Тоді взяли в полон двох людей із Червоного Хреста, молода дівчина й водій, досі невідома їхня доля.

Потім наші підірвали [виробництво вікон] Viknaland, де був їхній склад з боєприпасами. І росіяни настільки розізлилися, що просто приходили в будинки, хапали людей, вивозили. Багато хто не повернувся. Пʼять людей повернулися, а четверо – ні. Убили човняра, чоловіків страшно побили, один із них перестав ходити. Це тільки із сел поряд. У Димері теж всіх забирали.

Ми зрозуміли, що більш за все – принаймні з того, що ми бачили – звірствували люди в чорному, «вагнерівці». Вони нам кричали: «Ви бомбили вісім років Донбас. Ось вам, [нецензурна лексика], отримуйте!»

Їздили по селах, виносили з хат речі, вікна вибивали прикладами, іноді в ворота заїжджали БТРом, коли можна було просто відкрити.

У нас в селі росіяни собак не чіпали, а, навпаки, підгодовували, забирали собі на пости. Котів якихось нам приносили, щоб ми їх лікували. Але це було в нас, у нас стояли молоді зовсім хлопці. А в Димері й у сусідніх селах, куди заходили зовсім інші люди, плюс «вагнерівці», постріляли собак у дворах. Просто так, заїжджали БТРом в дім і стріляли – розважалися.

Якось ми їхали на мікроавтобусі, повністю завантаженим мʼясом – тонни 3-4. Вони нас зупинили і сказали, що всіх розстріляють. А потім сказали, щоб негайно вивантажували увесь бус, щоб вони бачили, хто там ховається. І чоловіки удвох важкі мішки з уже напівсмердючим мʼясом (бо воно вже розмерзалося) розвантажували, а потім назад завантажували. Потім вони пообіцяли прострілити коліна й так далі. І ми знов дивом поїхали.

Щоразу, проїжджаючи блокпости в Димері, вони щось нове вигадували. То тонування потрібно було здирати з машини, яке неможливо здерти. Ми казали: «Давайте ми повернемося додому й якось будемо зішкрябати його». Вони казали: «Не питання, можете їхати, але ми вас розстріляємо – і все». Поїздки були дуже стресовими. Кожна поїздка – це мінус кілька років життя.

На деяких блокпостах забирали продукти. Але це найменше, що могло статися. Вони могли просто розстріляти

І це супроводжувалося постійними обстрілами, снаряди рвалися – й незрозуміло було, де це все приземлиться.

Кожен день я керуючій казала: «Якщо ми не повернемося, то ось такі-то мої розпорядження». І кожен день доводилося їздити, щоб щось діставати.

Я дуже вдячна усім жителям, які нам допомагали. І дуже не вдячна тим, хто казав гидоти, що нібито ми якусь гуманітарку забираємо собі. Це якась маячня. Гуманітарку привозили, але це були російські чи білоруські речі, ми ніколи їх не брали.

Пройшли за цей час дуже багато. Я кожну ніч і кожен день в буквальному сенсі молилася за те, щоб наші хлопці швидше визволили нас, щоб не влучило нічого в притулок, щоб у мене вистачило мудрості й сил знаходити продукти й дотягнути до того моменту, коли нас звільнять.

Навкруги нас все гуркотіло, спати було неможливо. Міномети, «Гради». Над нами пролітали літаки. Щоб ви розуміли, ми бачили пілота, так близько вони були. Кожен ранок після сна клаптиками о п’ятій ранку просинаєшся від того, що йде ракета. І думаєш: зібʼють її наші чи ні; якщо зібʼють, то над чим?

Моїм людям теж треба було щось їсти. Кожен день треба було щось вигадувати. У мене залишилося 15 людей. Зазвичай в притулку близько 20 людей. Двоє втекли, коли почалися дуже сильні обстріли. Усвідомлено залишилося в притулку десь восьмеро. Решта – просто спочатку боялися виїхати, а потім це вже й було неможливо. Нам же «зеленого коридору» не дали жодного разу. Ми питали телефоном в наших, як можна пройти, вони казали: «Ніяк». Ми питали у росіян: «Ніяк».

«Ми не могли повірити, що вони пішли»

Два рази росіяни змінилися у нас. Потім нам пообіцяли «каральні загони». Ми вже не знали, як бути, що робити з тваринами. Але несподівано зранку 1 квітня пост знявся, прийшла колона за ними – і вони пішли.

Ми не вірили, ми питали, які війська наступними будуть заходити. Вони сказали: «Раз відразу не змінили, то, напевно, ніякі. Те, що ми не повернемося, – не факт, але поки так». Ми довго не могли повірити, що вони пішли.

Слава богу, у притулок за весь цей час не потрапили снаряди. Я боялася цього найбільше. Я думаю, це сталося б, якби ще ненадовго росіяни тут затрималися. У нас притулок якраз на дорозі, якою йшли їхні колони. Якби наші били по них, то ми б постраждали.

У той же день ми нарешті отримали корм для собак, який привезли наші волонтери. Вперше за 35 днів. Звісно, були божевільно раді бачити наших [військових], ми якраз були на переправі, махали їм. Вони усміхалися, їм було приємно. Вони допомагали нам перевантажувати корм через річку в Демидові. Бо міст зруйнований, пройти можна було тільки по кладці, яка наполовину в воді й шатається. Ми все перевантажили на цьому березі на наш транспорт, які надали місцеві мешканці, і відвезли до притулку.

Перша передача їжі та медикаментів після 35 днів окупації.

На наступний день побудували понтонний міст. Тоді волонтери змогли проїхати прямо до нас із кормом. Його не дуже багато, але велика підмога. Нас зупинили наші військові в селі, запитали, що ми веземо й чому в такій кількості. Ми сказали, що у нас сьогодні свято – вперше прорвалися з кормом до нас. Вони посміхнулися теплими посмішками, сказали: «Їдьте, святкуйте».

Коли до нас вперше прорвалися волонтери, то вони бігли до нас, обіймали, плакали, стільки радощів було у нас і в них. Ми просто з ними сіли в машину й вперше усвідомили, що з першого дня й до цього часу протрималися на чесному слові. Я нарешті перестала кудись бігти і зрозуміла, що стільки днів притулок трьома тисячами тварин протримався просто дивом!

«Уже зараз почали збирати кинутих тварин по навколишнім селам»

Собаки, звісно, дуже схудли, зараз потрішки починаємо їх відгодовувати. Шість собак у нас померло від інфаркту. Це здебільшого тварини похилого віку. І це відбувалося щоразу після цих жахливих вибухів. І ще один малюк помер. Молоденька дівчинка народила двох цуценят. Але, оскільки харчувалася вона супчиками, народилися дуже слабким. Один загинув, другого вигодували, але він сліпий.

Вперше після 24 лютого хвостики поїхали додому

А от наші коти майже не постраждали. По-перше, вони були в приміщенні, де було спокійніше, не так чутно вибухів. Та й вони особливо не реагували на звуки. По-друге, їм було тепліше, хоч там і не було опалення. По-третє, у них був звичний для них корм, якого вистачило.

Зараз у наших планах, по-перше, відгодувати тварин. По-друге, завезти якнайбільше корму. Це теж складно, але порівняно з окупацією – дурниці. По-третє, хочу зайнятися евакуацією тварин. У нас є кілька пропозицій з різних країн – США, Німеччина, Нідерланди, Англія.

Хочу вивезти стільки тварин, скільки буде можливо. Адже під час війни практично не буде спонсорів і люди не будуть особливо забирати тварин. Хоча є кілька людей в Києві, які висловили таке бажання. Але не знаю, наскільки це гарний варіант, бо невідомо, що буде далі.

Я більше за влаштування тварин за кордоном. Ситуація складна. Ми не можемо гарантувати, що будь-де в Україні буде добре під час війни. Люди самі обирають, де їм жити – воювати, допомагати або їхати. А от тварини не мають такого вибору. Тому, я думаю, що ми маємо самі вибирати за них. Хотілося б, щоб у них нарешті почалося гарне і сите життя. Вони на це заслуговують.

Я розумію, що всіх ми не вивеземо. Але і я нікуди не збираюся. Я буду від початку і до кінця. Ми вже зараз почали збирати кинутих тварин по навколишніх селах. Хоч і самим їсти було нічого, але забирали і собак, і котів. Дивлюсь, що у Києві теж багато покинутих тварин. Ми зараз повинні будемо забирати їх, щоб дати їм якийсь дах над головою. Тому мені потрібно звільняти місця. І катастрофічно треба зменшувати притулок, бо у воєнний час ми просто не виживемо. Це просто диво, що ми протрималися.

Я дуже рада, що нікого не послухалася, нікуди не поїхала, бо керувати притулком звідкись було б нереально. Сталося б те саме, що і в притулку в Бородянці.