Ми чекаємо на зоолога Сергія Григор’єва біля входу до Межигір’я. Ранок, близько дев'ятої, відвідувачів ще немає, лише кілька машин із кавою та напоями. Сергій трохи затримується – заздалегідь повідомив нас про це телефоном. Уночі на трасі неподалік резиденції машина збила лося, і Сергій допомагав рятувати тварину. Ми бачимо здалеку, як він їде дорогою на велосипеді, у нього в руках велика картата господарська сумка, яка згодом стане сюжетною лінією цієї історії. Сергій зупиняється та злазить з велосипеда. Вітаємося та прямуємо на територію.

ФОТО: Володимир Шуваєв

СЕРГІЙ: Я тут цілодобово, з перервами на їжу, відпочинок. Із першого дня. Я цей зоопарк ще й охороняв. Замість собак у мене були павичі.

Мені рятувальники подзвонили сьогодні. Лось перебігав дорогу. Щойно скинули фотографії машини – вона дуже розбита. Лось же високий – потрапив прямо у лобове скло. Коли з тваринами працюєш, важко бути пунктуальним, щось планувати. Тварини, які утримуються у неволі, або живуть поруч з людиною – це постійний моніторинг. Не можна просто дати їм їжі та води і залишити на весь день. За ними треба стежити. Коли ти довго займаєшся цим – без різниці, з освітою чи без, – вже на рівні інтуїції розумієш, що відбувається.

Колись мені лікар київського зоопарку розповідав, що у нього працював дідусь – наглядав за тиграми. Усі спостереження про те, як тигр поїв, попив, як спав, він мав записувати у журнал. Одного дня він прийшов до ветеринара і каже, що з тигром щось не те. Він наче і їсть, і п’є, але якось інакше все. Здійняв галас, вирішили взяти у тигра аналізи. І з’ясували, що в нього почалося серйозне захворювання. Якби не дід, то його було б вже потім було важко лікувати.

Сергій вітається майже зі всіма, кого ми зустрічаємо дорогою. Ці люди працюють у Межигір’ї. З коротких розмов стає зрозуміло, що він шукає «гольф-кар» – так зручніше пересуватися територією парку.

СЕРГІЙ: Я колись без освіти працював головним редактором журналу про тварин. Був там автором, багато контактував з представниками зоозахисних та громадських організацій, що займається тваринами. Зрозумів, що там дуже багато негативу, жорстокості. Разом із тим люди не хочуть знати цю інформацію, вони не готові сприймати її. Ці побиті та отруєні собаки. Мені знайома казала: «Я можу допомогти, але бачити це не хочу».

Виходить, у мене з одного боку був досвід автора, маркетолога, а з іншого боку я працював із тваринами, дресирував собак. У мене був принцип – не карати собаку за щось, а відволікати.

– Що це означає – не карати, а відволікати? – запитуємо ми, наближаючись до вольєрів зі страусами.

СЕРГІЙ: От робить собака щось погане, а ти його за це не б’єш, а кличеш гуляти, він починає займатися чимось поганим, а ти його залучаєш до гри. Тоді я подумав, що пропаганда зоозахисна повинна відбуватися через заохочення, а не через усі ці жахи, «дивіться, кров, все здохло» і так далі. А через повідомлення: «Вдарив собаку – значить ти жлоб».

– У страусів є імена?

СЕРГІЙ: Не у всіх. Якщо є імена, то їх не афішують. Відвідувачі, якщо знатимуть ім’я, будуть діставати їх, кликати. Хоча для більшості тварин імена не мають значення. Вони реагують більше на інтонацію і на те, що ти приніс.

– Це правда, що вони бігають зі швидкістю 70 кілометрів на годину?

СЕРГІЙ: На короткі відстані. Втекти від нього не вдасться (сміється). Самець нападає відразу, молодий ще, йому рік. Самці завжди стрункі. У нього своя територія, він «малюється» перед самками, у нього також є чоловічий авторитет, він має захищати майбутнє потомство. Еволюція ж на цьому побудована щоб когось побити, відігнати.

Ми підходимо до «гольф-кару», що стоїть поруч зі складом. Сергій обережно кладе сумку на заднє сидіння і просить нас допомогти йому набрати корм для тварин. Далі ми плануємо об’їхати територію Межигір’я та провідати усіх тварин, які тут живуть.

– А звідки у вас такий інтерес до тварин?

СЕРГІЙ: Я народився в Києві, у приватному секторі на Куренівці. Змалку бачив багато цуценят, кошенят. А потім ще так склалося, що перший фільм, який я побачив (самого телевізора не пригадую, тільки фрагмент кіно) – це «Звіролови» (радянська стрічка 1958 року – ред.). Там розповідалося про людину, яка їздила по Союзу та ловила тварин для цирків. Воно мені так запало у пам’яті. Я з дитинства нічим більше, крім тварин, займатися не хотів. У мене вдома були акваріуми, птахи. Я збирав літературу, тоді було дуже проблематично купити якусь книжку. Взагалі, інформація, яку мали ми, і та, що є зараз – це небо і земля.

Я займався колись черепахами, у мене притулок був. Хочеш, наприклад, дізнатися, як за ними доглядати. Читаєш будь-яку публікацію українською чи російською, а там починається все з мезозойської ери, хто був предком цих тварин і так далі. Енциклопедична така інформація, а в кінці є трохи по-суті, що годувати сухопутну черепаху треба капустою, яблуками, морквою. А я коли зайшов на німецький сайт перший раз, у мене шок був. Там 150 видів рослин, які можна давати, і 150 видів рослин, які отруйні для них. А далі цілий розділ, як ростити квіти салатні, щоб потім цими пелюстками годувати черепаху. Я не міг прийти до тями, у мене був культурний шок. А в нас «капусточка, морковка, яблучка» – і цю інформацію використовують у зоопарках, і люди теж так їх годують. А виявляється, що капусту їм можна давати один раз на тиждень, тому що це на нирки впливає, а моркву не можна, бо вона по печінці б’є.

Ми набираємо торби і виходимо до машини. Сергій прибирає свою картату сумку і дає її мені у руки. Тоді влаштовує торби з кормом на задньому сидінні, а з сумки обережно дістає лебедя та кладе його у порожній пластмасовий ящик.

СЕРГІЙ: Це Фіфіня, я його з собою беру, бо він боїться сам бути. Він не ходить, у нього переламані лапи – пташеням постраждав. Незграбний такий через це. Виростив його з малесенького, він на мене ось так реагував: «Фі-фі-фі». Тому я його так назвав. Фіфіня інвалід, але вбити його у мене рука не підіймається, я його соціалізую. Може, вдасться навчити його плавати нормально – і житиме він тут у ставку з іншими птахами.

У Фіфіні був агресивний батько. Він наступив і вивернув йому тазостегновий суглоб. Я думав, що це вивих, що воно загоїться, поїхали рентген зробили, а спеціалістів зі птахів у нас практично нема, довелося робити рентген із двох боків, щоб подивитися, як повинно бути. Виявилося, що вже нічого не можна зробити, бо той суглоб заріс. Він до мене звик вже. Йому нещодавно було вісім місяців.

Мене батько колись навчив – ми були у родичів в селі, машина збила курку. Тітка прибігла, щоб батько відрубав голову. Він не хотів цього робити, а я тоді був юннатом, кажу татові: «Давай». А він мені каже слова, які я запам’ятав на все життя: «Якщо буде війна, я буду стріляти в людей, а просто так рубати курці голову я не хочу, мені неприємно».

Приспати Фіфіню я не можу. Лебеді можуть жити до 35 років, за певними даними навіть до 70. У мене є товариш, який робить моделі різні. Він спробує йому зробити візочок для землі з колесами, щоби було зручніше пересуватися.

Намагаюся налагодити з Фіфінею контакт. У відповідь він щипається та незграбно тупцює у ящику, перевалюючись з боку на бік.

СЕРГІЙ: Краще його не гладити, я сам не гладжу. У лебедів не заведено мати тактильний контакт, ласку. Батьки навіть не годують малих.

Сергій дає ящик мені, я сідаю поруч з ним. Ми вирушаємо від страусиної ферми годувати птахів.

СЕРГІЙ: Звичайно, машина не зовсім пристосована до таких поїздок. Треба якась вантажівка, щоб там відразу були й інструменти, і корм.

Їжа для птахів по території розкладається потроху, але в багатьох місцях, щоб конкуренції не було. Одна сильна тварина може не підпускати до корму або з’їсти більш смачне насіння.

Зупиняємося біля озера та йдемо вздовж до місця, з якого Сергій годує лебедів. Вони пливуть слідом за ним та курликають.

Лебеді їдять корм із водою. Спочатку вони повинні мені щось розказати.

Узимку тут дуже багато диких качок, а качки їдять як свині – все швидко ковтають. А лебеді, навіть голодні, їдять потрохи. Вони зимою голодні, бо їм треба потрохи кожного дня їсти. Я приїжджаю, з рук годую, щоб качки не забрали їжу.

Ще цікаво, прибився голуб, я його теж годую. Це ніжинський, українська порода, дуже рідкісна.

У мене є позиція, що тварин треба сприймати повністю, такими, як вони є. Кажуть. мовляв, лебеді вірні своїй парі все життя, а люди так не можуть. Це дуже красива казочка. Лебеді можуть жити разом багато років, але у них є якісь пригоди з іншими, вони зраджують. Коли люди про це дізнаються, то засмучуються, міф розвіюється, і вони вже інакше до них ставляться. Тобто люди люблять тварин за щось.

Я дивився інтерв’ю зі Сергієм Шнуром (лідер гурту «Ленінград», – ред.). Він влучно пояснив до того, до чого я також прийшов. Він сказав: «Треба не «люблю, «не люблю», а «цікаво чи не цікаво». У світі безліч речей, які можна не любити, але вони цікаві.

А коли ви отримали освіту, пов’язану з тваринами?

Я без освіти був головним редактором, а в мене люди з двома-трьома освітами працювали. Тут не так освіта важлива, як ідея. Я ще з радянських часів для себе засвоїв, що ідеологія – це головне, а вже під нею треба будувати систему, шукати гроші, інші ресурси.

Ми стоїмо біля «гольф-кара». Сергій знову відкриває сумку, та дістає маленьку коробочку з двома пташками.

Це вільшанка. Їй вже кілька днів, вона сама навчилася брати їжу. Я підсадив другу пташку, так вони значно швидше вчаться. Годую опаришем. Вони може від батьків відбилися. Люди побачили пташенят, впіймали і принесли мені. Їх вже відірвали від батьків, повернути не можна. Я догодовую і роблю так, щоб вони здичіли. Якщо звикнуть до мене і не буде втікати – доведеться залишити.

Скільки років ви займаєтеся тваринами?

Мені 52 роки виповнилося. Як зоолог я пішов вчитися у 40 років. Хотів аматорський рівень довести до максимуму. Освіта для мене – це вже як шлюб, зовсім інше ставлення. Я хотів отримувати задоволення, щоб це не ставало для мене роботою. Це захоплення, наче в дитинстві, коли ти йдеш в зоопарк і відчуваєш від цього велику радість.

Це була хороша нагода вийти з зони комфорту. Бо були думки, що я дорослий дядько, що викладачі молодші. Але все склалося прикольно, я нічим не відрізнявся від студентів.

А чому саме в 40 років вирішили на інший рівень перейти?

Мене запросили працювати в зоопарк. Я десь рік думав над пропозицією і погодився. Мені дуже сподобалося вчитися, хвилювався чи здам, чи не здам. (відволікається)

А зараз треба перерахувати лебедів, чи всі на місці. Важливо, що лебеді повинні їсти їжу обов’язково з водою. Буває, коли лебедів рятують, насипають їм їжу без води, і вони потім з голоду вмирають.

Вища освіта – це вимога київського зоопарку?

Ні, я сам для себе так вирішив. Мені подобається робити з «лайна кулю». Взяти щось нікому не потрібне і зробити з цього щось цікаве. Я обрав професію, яка нікому взагалі не була цікавою – вчитель біології. Але в зоопарку я став керівником науково-просвітницького відділу. Ми за кілька років збільшили відвідуваність зоопарку вдвічі – від 400 тисяч до 900 тисяч людей. «Дні черепахи», «Дні слона» – це все були мої ідеї, під кожне свято ми готували листівки газети. На «Дні черепахи» робили футболки «День Ч», а замість Че Гевари була черепаха.

Це лебеді, яких ніхто не хоче брати. Вони вмирали, були дуже худими, мали поламані крила, через це не могли полетіти у теплі краї. Їх у зоопарки стараються не брати, а ми взяли. У нас за один рік дев'ять лебедів поселилося і ще там пара внизу. Для них це притулок, вони практично всі інваліди.
А ця біла мала гуска – це Женев’єва. У нас тут є ракове озеро, там 14 гусей живуть, і вона жила з ними. Але в неї було дуже неохайне жовте пір’я, а гуси білі. Вони її через це вигнали. Але гуси – дуже соціальні тварини, вони не можуть наодинці. Так ми вирішили Женев’єву підселяти до лебедів.

А як ви опинилися в Межигір’ї?

Я вивчив ситуацію в київському зоопарку зсередини і почав втручатися у всі питання, які мені не подобались. Я був ентузіастом, постійно пропонував, що можна покращити. А воно нікому не треба було і дратувало людей навколо. Тоді був сильний дисбаланс між спеціалістами в зоопарку, наприклад, ті, хто займався тваринами – це була наче найнижча категорія людей. А от будівельники, орендатори, торговці все вирішували. Ці фотографи з мавпочками, прокати коней та поні, я терпіти їх не міг.

Виходить, що ті рослини, які парку заважають, мені стають дуже в нагоді. Бур’яни різні для тварин дуже добре підходять. Накосити трави на тракторі – це зовсм не те. Вона засохне потім. Тому я нарізаю свіже все, у ярах. Тут і молочай оленям, і полин різний.

Перше, що я запропонував у зоопарку, – це чайний клуб для спеціалістів. Я хотів взяти у відділі кадрів інформацію про освіту людей – хто біолог, хто зоолог професійний чи зоотехнік. У мене був великий кабінет, ідея полягала у тому, щоби раз на тиждень збиратися в ньому, пити чай та спілкуватися. Я хотів налагодити творчий процес та взаємодію між людьми. У результаті це мало дати нам якісь свіжі ідеї. Адміністрацію цей задум налякав.

Я постійно порушував складні питання, на які часто не було відповідей. Одного разу я домовився з журналісткою, і вона провела день під прикриттям у зоопарку та зробила сюжет про ставлення до поні, яких здають у прокат та мавпочок, з якими фотографуються. Наприклад, сидить мавпочка засмучена. Приходить відвідувач – їй показують заохочення (печиво), і вона починає радіти. Її знімають, а тоді печиво забирають. Ми зробили матеріал і прогнали цих фотографів із зоопарку.

Зараз я на півставки там працюю. Провідний біолог, методист, консультант. Я сам собі таку посаду придумав, коли ще спілкувався з директором. Я був його консультантом.

Перші дні, коли люди зайшли в Межигір’я. Що у вас тут відбувалося?

Я приходив на Майдан після роботи, керівництво не давало мені відпустки, тому що в мене тоді була з ними конфліктна ситуація.

Коли горів Будинок профспілок, я всю ніч пробув на Майдані. Був біля Поштамту – подавав бруківку. І коли стріляли людей – я туди не потрапив, бо відпочивав після важкої ночі. Наступну ніч я також провів на Майдані, а тоді вранці прийшов додому і хотів також відпочити, але люди у Facebook почали писати, що Янукович втік, а в Межигір’ї залишилися якісь тварини. Я подзвонив товаришу і сказав, що треба їхати. Приїхали, а тут «двіж» – люди повідкривали вольєри, смикають страусів, заходять до антилоп. Я подивився на все це і вирішив, що треба брати ситуацію у свої руки. Ми знайшли шматок дроту, позакручували вольєри, двері. Потім знайшли активістів, взяли у них ключі від цього всього і вирішили залишитися тут.

Коменданти були на території парку, але зоопарк трохи в стороні, за нього ніхто не відповідав. У перші дні ми дізналися, як тут все працює. Щоб набрати сіна, треба було йти на переговори із «самообороною», яка захопила ту частину парку, де стояв трактор. Постійно доводилося з кимось домовлятися, але усе одно не було жодної критичної ситуації. Приїздили до нас люди з автоматами вночі, світили фарами, а я їм кажу: «Не світіть, будь ласка, олені сильно втомилися, а ви світите». Ми порозумілися. Я більше року жив на території зоопарку.

Сочатку якісь запаси були. А потім був період, коли не брали гроші за вхід – просто стояла скарбничка, у яку кожен кидав, скільки міг. З цього ми якось жили. Далі я написав про наші потреби у Facebook, і до мене звернувся чоловік із Миколаєва, який представляв американський фонд захисту тварин. Він купив для зоопарку 14 тон комбікорму. А тоді вже й квитки з’явилися, і комендант у Межигір’я залишився один. Після цього стало простіше. Із самого початку ми думали, що це тимчасово, що прийде якась компанія, якій ми все передамо. Але от вже четвертий рік працюємо.

Ви могли б описати зараз коротко свій графік роботи?

Пташенята мене будять о четвертій ранку. Я маю встати, погодувати їх, а тоді ще трохи дрімаю. До обіду я працюю, потім обідаю і стараюся перепочити, тому що потім ще працюю. Іноді робочий день закінчується близько десятої вечора. Іноді можуть подзвонити вночі, на вихідних і так далі. Я вже казав сьогодні, що робота з тваринами – дуже ненормована. Важко бути пунктуальним та сильно щось планувати.