Підсумки року 20239 важливих українських книжок 2023 року

Макс Кідрук «Нові Темні Віки. Колонія»

«Бородатий Тамарин»

Вихід науково-фантастичного роману Макса Кідрука став однією з найяскравіших літературних подій року, що минає. «Нові Темні Віки. Колонію» можна назвати знаковою з кількох причин. По-перше, з цієї книжки почалася робота нового видавництва «Бородатий Тамарин», що добре само по собі, а тим більше в наших реаліях. Попри війну відкривають книгарні, відбуваються літературні заходи, а читач потребує української жанрової літератури. Щодо останнього твердження, то за нього говорить, наприклад, кількість проданих примірників роману Макса Кідрука. 39 тисяч (з останнім цього року додруком та аудіоверсією) – для України це дуже хороший показник.

По-друге, те, як зроблена ця книжка, як її видання комунікувала команда «Тамарина», теж є важливою складовою роботи видавництва, максимально орієнтованого на свою аудиторію. Декому зі старожилів ринку варто повчитись. По-третє, «Нові Темні Віки. Колонія» має незаперечну художню цінність для нашої жанрової літератури, адже настільки продуманої, пропрацьованої, масштабної науково фантастики до цієї роботи Кідрука навряд чи знайдете.

Так, є зауваження до плину сюжету, до дуже ґрунтовних наукових пояснень у самому тексті, а не, скажімо, у коментарях до видання, але в цілому роман вийшов захопливим, таким, що порушує чимало актуальних й нині питань: кліматичні зміни, антибіотикорезистентність, геополітичні та політичні ігри, вичерпність ресурсів, пандемії. Про все це Макс Кідрук пише старанно, ретельно, попереджаючи, а не залякуючи, водночас не забуваючи жартувати. Тож чекатимемо на продовження, навіть якщо воно теж складатиметься з 900 сторінок.

Детальніше – в інтерв'ю Макса Кідрука The Village Україна

Володимир Рафєєнко «Петрикор – запах землі після дощу»

«Видавництво Анетти Антоненко»

Ось Марія й Петро. Ні, не стовпи церкви, не святі. Мати із сином, які мандрують країнами, тобто тікають від болю, бо в перший місяць повномасштабної війни втратили чоловіка й батька. Від горя Марія не розрізняє, де жива людина, а де мара. Вона навіть не впевнена, чи є насправді її син Петро.

А це Вітя. Простий собі чоловік, якого війна двічі виганяла з дому: спершу в Донецьку, а потім із містечка під Києвом. Вітя дивом опинився в Тернополі, але переживши те, що випало на його долю під час російської окупації, він теж втратив відчуття реальності. Власне, що таке реальність? Коли вбивають твоїх близьких, коли кохання заступає біль втрати, коли мусиш вижити, омиваючи руки кров'ю, чого б ніколи не зробив за інших обставин, це бувальщина чи жорстока вигадка письменника?

У книжці Володимира Рафєєнка межі стираються: між реальністю й тим, що можна назвати авторською рефлексією, між умовно дійсним світом героїв роману та їхніми мареннями. Автор передає емоційну складність свого твору за допомогою прийомів постмодернізму. Один із них – іронія. Наприклад, Вітя «убив спочатку двох і потім ще двох» російських загарбників. Спершу він це робить серпом і молотом, а потім – сокирою, захованою під іконою. Здається, ці образи не потребують додаткового тлумачення. Вони чіткі й промовисті, страшні у своїй іронії, яка має присмак попелу, що його після себе залишає війна, випалюючи людські душі… 

«Петрикор – запах землі після дощу» – сильний і страшний текст про самотність, війну, яка не омине навіть тих, хто перебуває у глибокому тилу, про біль, що виокремлює тебе з-поміж інших, але врешті допомагає знайти таку саму зболену людину, щоби бути поруч і підтримувати одне одного. 

Анастасія Левкова «За Перекопом є земля» 

«Лабораторія»

Один із найпомітніших українських прозових творів 2023 року, тематику якого не варто звужувати до меж «кримського роману». Так, у книжці Анастасії Левкової йдеться про Крим – реалії півострова від 1990-х до його анексії. Частину роману авторка присвятила зіткненню двох світів: кримських татар і тих, хто в різні роки радянщини опинилися на їхній землі. Але основною темою книжки все ж таки є пошук національної ідентичності, який переживає головна героїня роману та його нараторка.

У дитинстві, у Бахчисараї, вона багато часу проводить у кримськотатарській родині своєї подруги, опановує їхню мову, слухає казки… Потім віддаляється, щоб вирости в підлітку, яка слухає Земфіру та зачитується віршами Цвєтаєвої. З 14 років починається її навернення до українства через літературу, історію, нових знайомих.

Утім, героїню не полишатиме думка про те, що до культури кримських татар та українців вона «примазалася», адже є росіянкою за походженням… Сповнений внутрішніх монологів і переживань, роман часто нагадує щоденник. Відсуваючи подієвість на другий план, Анастасія Левкова зосереджується на формуванні світогляду своєї героїні. Чому не називаємо її ім'я? Його читач дізнається ледь не на останніх сторінках роману, що символічно. Людей, які подолали схожий шлях, багато, імена можуть бути різними, головне – свідомо ухвалене рішення бути українкою, а якщо вистачить сміливості, то й «гідною донькою Стуса, Чорновола». У Левкової вийшла емоційна, своєчасна, трохи сумна книжка, що проговорює болючі питання, не втрачаючи водночас оптимізму. 

Олена Захарченко «Тільки не гавкай»  

Vivat

Наша література ще довго осмислюватиме війну, зберігатиме пам'яті про неї, бо забуття – іще один вид зброї ворога. Від початку повномасштабного вторгнення вийшли книжки поезії, репортажів, есеїв і художньої прози. Часом саме останню читати найважче, бо не відчуваєш межі між авторським вимислом і реальністю. Історії, які, можливо, років за десять вважатимуться рефлексіями, зітканими з вигаданих образів і нереальних ситуацій, нам нинішнім здаються справжніми, такими, що могли дійсно статися.

Тому оповідання Олени Захарченко з книжки «Тільки не гавкай» викликають високий градус емоцій і співпереживання, відгукуються болем. Історії, які спершу позиціюються як розповіді про тварин під час війни, доволі швидко переростають в описи людських доль – понівечених війною.

Герої збірки «Тільки не гавкай» опиняються в різних ситуаціях, але тримаються, бо є кіт із Бучі, якого вдалося врятувати, кури в клітці, що нагадуватимуть про любов мами чи Мура з Позняків, яка дочекалася свою людину, хоч і мусила кілька тижнів якось виживати сама-самісінька. У книжці Олени Захарченко є історії про віру в добро, яка підтримує в найважчі часи, про важливість зберігати пам'ять про батьківщину, шукаючи миру на чужині, про здатність цінувати прості речі, яких в одну мить може позбавити війна, про самотність через нерозуміння тебе, військового, тими, хто в тилу, про сміливість продовжувати жити далі, зазнавши дуже тяжких втрат… «Тільки не гавкай» – книжка, яка дасть можливість побути сам на сам із власним сумом, який не соромно й виплакати, щоб звільнити більше місця для любові до тих, хто поруч.   

Олеся Хромейчук «Смерть солдата» 

«Віхола»

«Коли мого брата вбили на фронті, більшість західних європейців навіть не пам’ятала, що в Східній Європі триває війна, – пише Олеся Хромейчук у вступі до книжки. – Натомість міжнародна спільнота була стурбована знищенням російської опозиції режимом Путіна». 2017 року, коли родина авторки втратила дорогу людину, світ мав інші проблеми. Європа удавала, що санкцій і партій на дипломатичній шахівниці цілком достатньо для того, щоб стримувати агресію Росії в певних межах і кордонах. Цивілізований світ удава віру в те, що локальний конфлікт не переросте в щось велике.

«Це європейська війна, яка просто почалася на сході України», – сказав Володимир Павлів, старший брат Олесі Хромейчук, незадовго до загибелі поблизу Попасної в Луганській області… Написання книжки для її авторки стало способом «побороти власних демонів: горе, образу, страх», «осмислити втрату: бойову втрату, яка була лише однією з тисяч для української армії; втрату брата, що унікальна для мене». Історикиня, яка спеціалізується на Центрально-Східній Європі, Другій світовій війні, зокрема на участі в ній жінок, – Олеся Хромейчук у книжці щемливих, подекуди до сліз, есеїв «Смерть солдата» описала власні переживання, порушуючи низку важливих тем, починаючи з неготовності суспільства до осмислення втрат і його ж страху перед ветеранами, завершуючи «прагненням не дати насінню ненависті прорости в мені», натомість вимагаючи справедливості. 

Сергій Плохій «Російсько-українська війна: повернення історії»

«Клуб Сімейного Дозвілля»

Переклад з англ. М. Ларченка

«Російська агресія проти України призвела до війни з ідеологічними постулатами 19 століття, використанням тактик 20 та зброї 21 століть», – вважає український історик, директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергій Плохій. Ця цитата демонструє ґрунтовний підхід науковця до висвітлення подій в Україні, які, з точки зору плинності історії, почалися задовго до 24 лютого 2022-го. Плохій ставить собі за мету пояснити читачу, як нинішня ситуація розгорталася в історичній і порівняльній перспективі. Якщо для іноземного читача англомовна версія «Російсько-української війни: повернення історії» буде докладним екскурсом у не таку далеку минувщину двох держав, то для вітчизняного – цінною можливістю подивитися на історію незалежності власної країни, викладену без політичних симпатій, вдатися до аналізу ситуації, а не емоційних її трактувань. 

Плохій починає книжку з краху СРСР, акцентує на принципових світоглядних і політичних відмінностях між росіянами й українцями, пише про міжнародну ситуацію, розбирає події вже 2022 року як феномен нашої національної стійкості. «Російсько-українська війна: повернення історії» – цінна історична праця, масштабна картина геополітики, що констатує: «Конфлікт став передвісником повернення до біполярного світу часів холодної війни, центром якого мають стати не Вашингтон і Москва, як у минулому, а Вашингтон і Пекін».

Ростислав Семків «Пригоди української літератури» 

«Темпора»

Книжка літературознавця Ростислава Семківа – чисте задоволення. Її сміливо можна використовувати як ліки проти поганого настрою. «Пригоди української літератури» подає серйозний масив знань, але завдяки гумору, легкості викладу масштабність 200 років, описаних у виданні, не тисне, а захоплює.

Це книжка «про ті тексти, котрі вразили читачів у час своєї появи, але лишаються актуальними дотепер». Чому? Семків допоможе розібратися. Важливо зазначити, що структура книжки передбачає розповідь про появу літературного напряму взагалі, культурний, суспільно-політичний контекст, у якому він розвивався. Після цього автор переходить до того, як напрям проростав на українському ґрунті, укотре доводячи, що наша література не була ізольованою від світу.   

Спершу зазирнемо в останню третину 18 століття, щоб дізнатися, чому ж просвітника Григорія Сковороду автор книжки зараховує до доби романтизму. Познайомимося з Тарасом Шевченком – не суворим класиком у кожусі, а «модним автором петербурзьких салонів, поетом, художником і денді». Далі – реалізм та Анатоль Свидницький із сагою «Люборацькі» – «Абатством Даунтон», лише в тогочасних наших декораціях», Марія Вілінська з її любовними та літературними пригодами. Пишучи про ранній модернізм, автор згадує творчість Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Лесі Українки. Наступним аналізує «зрілий модернізм» – і так аж до постмодернізму, тобто до Юрка Іздрика, Юрія Винничука, Василя Кожелянка та Сергія Жадана…

Звісно, це дуже стислий перелік згаданих у книжці Семківа авторів і творів. Але ви неодмінно подужаєте все, щоб дійти до останньої сторінки й надихнутися вірою автора в те, що світ читатиме українську літературу, «дуже уважно читатиме».

Максим Еріставі «Російський колоніалізм» 

IST Publishing

Книжка українського журналіста Максима Еріставі поєднує лаконічну, беземоційну фіксацію історичних фактів та експресивні, глибоко символічні ілюстрації Сергія Майдукова, Нікіти Кравцова, Аліси Гоц, Наталії Козенко й інших митців. Розповідаючи про 111 років російського колоніалізму у формі кишенькового путівника, автор підкреслює, як буденність зла, що ввійшло для Росії та її громадян у звичку, так і його безкарність, що провокує повторюваність. Царська імперія, Радянський Союз чи Російська Федерація – той випадок, коли зміна назви й державного устрою не впливає на політику країни-колонізаторки – агресивну, жорстоку, налаштовану на знищення.

До книжки Максима Еріставі, що почалася з треду в соціальній мережі X (раніше – Twitter), увійшла інформація про 48 вторгнень російського колоніалізму, починаючи з подій 1911 року в Народній Республіці Танну Тува, яку росіяни протягом кількох десятиліть окуповували, анексували, застосовуючи репресії, й завершуючи повномасштабною війною в Україні. До кожної глави автор подає формули, за якими в різний час діяла Росія: до яких маніпуляцій вдавались, як пояснювала причину вторгнення, винищення якого типу використовувала. Іран, Азербайджан, Польща, Вірменія, Сакартвело, Фінляндія, Литва, Латвія, Ічкерія, Естонія, Україна, знову і знову Україна… То чи спиниться колись хода імперії зла? На жаль, запитання залишається відкритим. 

Радомир Мокрик «Бунт проти імперії: українські шістдесятники»

«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

Як із покоління, на дитинство та юність якого припав культ Сталіна, тяжкі наслідки Другої світової війни, атмосфера моторошного культурного анабіозу, спричинена очікуванням нових репресій, могли вирости вони – бунтарі, патріоти України, митці, які прагнули свободи творчості? Ідеться, звісно, про шістдесятників, яким історик, культуролог Радомир Мокрик присвятив ґрунтовну, написану з великою любов'ю та повагою книжку. На думку науковця, їхній феномен полягав у тому, що світогляд шістдесятників формувався «на перетині етичних принципів і критичного мислення». «Саме на такому ґрунті виникла основа національного руху», – пише Мокрик, підкреслюючи, що його книжка є зануренням у мікросвіт шістдесятників, спробою побачити в когорті творчої молоді «живих людей – із їхніми сумнівами, коливаннями, інтелектуальною відвагою та блискучими талантами». 

На читача чекатиме зустріч із Василем Симоненком, Іваном Драчем, Василем Стусом, Ліною Костенко, Миколою Вінграновським, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком… Вихідці з різних куточків Україні, народжені «між великим голодом і великою війною», вони стали представниками надто «глибокого і багатогранного явища, щоб його вдалося охопити в одній книзі». Утім, Мокрику вдалося розповісти про шістдесятників так, щоби зацікавити, стерти недоречну «забронзовілість», із якою так часто розповідають про них шкільні й університетські підручники.