Згідно з даними Офісу Генерального прокурора, станом на 24 січня в Україні від збройної агресії РФ постраждали 1373 дитини. Це ті, хто загинув або отримав поранення. Ще 14 578 дітей депортовані, а 343 вважаються зниклими безвісти. Але говорячи відверто, в Україні немає дітей, які б не постраждали від війни. Навіть ті, хто не бачив жахіть на власні очі, не мав поранень і не втрачав батьків, мають складнощі у спілкуванні, емоційні гойдалки та підвищений рівень тривоги.

Ми поговорили з психологинею Оксаною Шльонською, яка має досвід роботи з травмою війни з 2014 року. Зараз вона курує реабілітаційний проєкт Gen Camp, що допомагає дітям, які стали свідками воєнних злочинів, пережити травму.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

Історії, яких не мало би бути

У селі Ягідне Чернігівської області на початку березня майже всі місцеві жителі опинилися в окупації – 380 осіб провели місяць у підвалі школи, куди їх зігнали окупанти. Там опинилися й десятирічні Аня з Дімою, які до війни ходили разом до школи. Діти спали стоячи, у підвалі не вистачало повітря, води, їжі. Одного ранку мама Діми піднялася нагору до окупантів і попросила в них або дати шматок хліба, або вбити її, бо вона не може більше споглядати за тим, як вмирають її діти. Росіяни покинули село 3 квітня 2022 року. Але в Діми й досі залишається страх, що окупанти можуть повернутися.

8-річний Богдан із Бахмута втратив батьків, їх убив ворожий снаряд просто на вулиці. Мама хлопчика на той час перебувала на сьомому місяці вагітності. Дізнавшись про загибель батьків, Богдан уночі помчав на велосипеді на місце страшної події. Але місто було під обстрілами й дістатися до тіл, щоби поховати їх, не було змоги. Його забрала до себе перша дружина вітчима.

Діма, с. Ягідне, Чернігівська область
Аня, с. Ягідне, Чернігівська область

Батьків Андрія з Броварів в автомобілі розчавив БТР. Російські військові витягли Андрія з авто та запитали, чи має він мобільний телефон. Після цього просто залишили його на узбіччі дороги та вистрелили на його очах у бензобак автомобіля. Мама, тато та дядько Андрія згоріли на очах у хлопчика. Але Андрій упевнений, що мама в авто була жива, бо не бачив на її обличчі й тілі поранень. Пережитий травмувальний досвід і досі Андрій вважає лише сном.

Батько десятирічного Савелія з Ірпеня в перші дні повномасштабної війни пішов у ТрО. Разом із ним пішов і старший брат Савелія, і дядько. В один із вечорів, коли хлопчик робив уроки, мамі зателефонував брат. Він розповів, що батько загинув, а його та дядька поранили, коли вони намагалися витягнути тіло тата з окопу.

Андрій, Бровари
Савелій, Ірпінь

«Я взагалі хотів у дитинстві бути стоматологом, тобто лікарем. А потім, коли почалася війна, і батько загинув, я захотів стати військовим. Потім я думаю, а чого це не поєднати – я хочу бути військовим медиком»,

– каже хлопчик.

Усі ці діти, які стали сиротами або напівсиротами під час війни, пройшли реабілітацію в українському таборі Gen Camp, який проводили в Іспанії. Кожен із них 21 день проходив інтенсивний курс терапії. До першої зміни табору залучали іноземних спеціалістів, але виявилося, що їхнього досвіду роботи з травмами недостатньо, оскільки травми українських дітей є свіжими, а контекст – особливим. Так з’явилися авторські програми лікування дитячої психотравми, що базуються на протоколі Міністерства охорони здоров’я України. Ці програми використовуватимуться МОЗ для подальшого лікування дітей, які зіткнулися з жахами війни.

За 21 день діти навчилися жити зі своїми страхами та протистояти їм. Наприклад, Богдан із Бахмута після однієї з терапій намалював собі малюнок, який його захищає. На ньому зображений щит, закривавлена рука та серце України. Богдан зізнається, що щит не завжди його захищає, іноді йому й досі сняться жахливі сни, але він вчиться їх не боятися.

«Дитина описувала нам, скільки снарядів стирчало з тіла вітчима і як була розбита голова мами. На його долю випало стільки випробувань, що не кожен дорослий здатен таке пережити, – розповідає засновниця табору Оксана Лебедєва. – Коли ми везли його в табір, очікували гіршого. Але Богдан дуже швидко адаптувався та став справжньою зіркою нашого табору. Тут він уперше в житті побачив море. Він так радів йому. Я ніколи такого не бачила ще. Це був дикий захват, стан абсолютного щастя. Ми дуже переживали, якою в нього буде реакція на літаки. Бо він за останній рік звик, що літаки нічого хорошого не несуть. А він настільки розслабився, що радів, коли пасажирські рейси пролітали над морем».

Богдан, Бахмут

Що переживають діти і як їм допомогти

Психологиня Оксана Шльонська, яка є авторкою програми допомоги дітям «Захищені любов'ю» в рамках реабілітації дітей у таборі Gen Camp, які переживають втрату батьків, розповідає, що війна впливає на всіх без винятку дітей. Що вони проживають:

Підвищений рівень тривоги. Навіть якщо дитина, на щастя, не зазнала безпосередньо травми, вона травмована тим, що відчуває постійну небезпеку, чуючи тривоги, відчуваючи тривоги батьків. Якщо один із батьків захищає Батьківщину, дитина, безумовно, хвилюється та переживає за тата або маму. Посилився страх смерті, бо в інформаційному просторі ми кожного дня чуємо про смерті: дорослих і дітей. Навіть якщо ми оберігаємо дітей від інформаційного перевантаження, ця інформація не може пройти повз.

Усі діти, які зверталися по психологічну допомогу за час війни, мають підвищений рівень тривоги, багато страхів, особливо страхів, що пов’язані зі смертю. Це може проявлятися по-різному, усе залежить від типу нервової системи дитини та реакцій найближчого середовища. Дитина може реагувати агресивно: кричати й битися, може бути збудженою та демонструвати реакції по типу «бий, біжи», а може бути апатичною, відмовлятися від гри, занять, навіть їжі.

Фаталізм. У деяких дітей я бачу прояви певного фаталізму, хоча це зустрічається і в дорослих теж. Навіщо будувати плани на майбутнє, вчитися, засвоювати щось нове, коли здається, що немає життєвих перспектив: або щось прилетить сьогодні-завтра, або знову наступ, або знову потрібно кудись бігти. Здається, що лінія часу перервалася: те, що було в минулому – неважливо (я не можу брати звідти ресурс, краще взагалі не згадувати про подорожі, свята, родину, плани), а будувати плани на майбутнє неможливо, бо воно невизначене.

Люди застрягають у травмі військового сьогодення, тому дуже важливо відновити уявлення про своє життя як ціле: спиратися на минуле та будувати майбутнє, бо інакше на психологічному рівні ми програємо війну за наших дітей.

Брак соціалізації та життя у віртуальному світі. Для багатьох дітей зараз притаманна своєрідна «втеча» у віртуальний світ гаджетів. Це є бажанням і дитини й, на жаль, батьків, бо здається, що так легше зайняти дитину, є ілюзія безпеки та контролю.

Діти втратили звичне дитяче життя – для багатьох неможливе відвідування школи. А це не тільки навчання, це таке необхідне спілкування з однолітками, це брак соціальних навичок у прямому сенсі. Багато дітей зарано відчувають самотність і заповнюють цю порожнечу уявним світом із гаджетів.

Особливо складно пройти через це підліткам, для яких провідною діяльністю (тобто діяльністю, яка веде за собою розвиток) є інтимно-особистісне спілкування з однолітками. Я майже кожного дня чую скарги на те, що друзі роз’їхалися, що спілкуватися немає з ким. І діти самі кажуть, що спілкування онлайн не може замінити живого.

Слід зазначити, що проблеми підліткового спілкування обтяжилися ще й проблемою поділу друзів на тих, хто залишився, і тих, хто поїхав.

Втрата дому й ірраціональна провина. Серед тих дітей, хто ніби не зазнав безпосередньо впливу війни, бо вчасно виїхав із країни, є багато проявів травми: це втрата рідного дому, неможливість навчатися рідною мовою, необхідність адаптуватися до нового середовища, хвилювання за родичів, які залишилися, порушення спілкування з рідними та друзями.

Нещодавно я почула від дитини: «Мені сниться постійний кошмар, що я йду Хрещатиком і зустрічаю ветерана, який питає мене: «А де ти був тоді, коли йшла війна». Відчуття провини ірраціональне в дітей, вони можуть відчувати провину за загибель тата, за втрату Батьківщини, за те, що не можуть через свій малий вік її захищати. Один хлопчик розповів мені, що взагалі війна сталася через його родину, бо вони дуже гарно жили.

Агресія. Часто діти на тлі тривожних подій стають агресивними. Тут потрібно спочатку проаналізувати, що запускає агресивні реакції, і тільки тоді можна дати конкретні поради. Якщо узагальнювати, дітям, які стають агресивними стосовно інших або до себе, потрібно:

  • Пояснити, що відчувати злість – нормально. Але є різні способи вираження цього почуття. Якщо ми поводимося агресивно та завдаємо шкоди навколишнім, це неприйнятна поведінка. Ми маємо дати дитині можливість направити злість у правильний канал, а саме – сказати про свої почуття, подихати, порвати папір, віджатися, підтягнутися, зробити вправи на саморегуляцію.
  • Якщо злість ірраціональна, наприклад, дитина сердиться на тата, який не з нею, не хоче говорити з татом, треба проаналізувати, як відбувається спілкування, чи знає дитина, чому тато не з родиною. Бо інколи ми не пояснюємо, що відбувається, намагаючись захистити дитину, а вона відчуває себе покинутою.
  • Формувати причинно-наслідкові зв’язки між поведінковими проявами та наслідками цих проявів.
  • Створити структуроване середовище (чіткий режим дня, звичні рутини) – це заспокоює, дає відчуття безпеки та передбачуваності.
  • Вчити дитину домовлятися, попереджати про зміни, поважати час, бути послідовною.

Як це вплине на майбутнє

Наука стверджує, що посттравматичний стресовий розлад мають тільки 20% людей, які пережили війну. І я хочу вірити, що ми, дорослі, створимо такі умови, за яких більшість наших дітей зможуть подолати травми війни та стати міцнішими, демонструючи нам так зване посттравматичне зростання.

Дорослі мають бути уважними до дитини та за необхідності не соромитися звернутися до дитячого психолога, бо стигматизація, пов’язана з психологічною допомогою дітям, досі присутня в нашому суспільстві.

Зрозуміти, що психологічна допомога необхідна прямо зараз, можна, прослідкувавши за дитиною. Коли порушується звична та необхідна діяльність дитини: гра, навчання, спілкування або дитина погано спить, мало рухається, погано їсть, замовкає, усамітнюється більше, ніж зазвичай. І, безумовно, якщо сталися очевидні травматичні події. Завчасне звернення та профілактичне пропрацювання потенційних травматичних розладів є більш ефективним, ніж лікування посттравматичного синдрому.

Ми не можемо вимірювати події за ступенем травматичності для дітей. Я знаю дітей, які втратили батьків, і вони тримаються, намагаються допомагати іншим, наприклад, підтримувати бабусю та піклуватися про молодшу сестричку. А є діти, які не зазнали, на щастя, страшних травмувальних впливів, але втратили звичний образ життя й улюблені іграшки, і переживають це дуже трагічно.

Що робити, якщо ми опинилися поруч із дитиною, яка стала свідком воєнних злочинів

Якщо ми опинилися в екстремальній, гострій ситуації (наприклад, біля зруйнованого будинку), перше, що має зробити будь-яка доросла людина, яка опинилася в такій ситуації біля дитини, – це подбати про безпеку, надати за потреби медичну допомогу, бути впевненими та сильними, врівноваженими. Ви зможете допомогти, тільки якщо самі будете у врівноваженому стані. Тобто дорослий має для себе використати швидкі методи саморегуляції: дихання, рахунок тощо.

Якщо дитина дуже збуджена або, навпаки, у шоковому стані, ви маєте розуміти та запевнити дитину в тому, що це нормальні реакції на ненормальні події, і звичний стан обов’язково повернеться.

Відвести дитину в безпечне місце, дати тепло, за потреби нагодувати, дати води та вислухати. Це дуже прості поради та дуже проста, але разом із тим і складна допомога. Головне, що ми можемо дати дитині в такій ситуації – це відчуття, що поруч безпечний і надійний дорослий.

Ми можемо використовувати тілесний контакт: узяти за руку, якщо дитина дозволяє, обійняти. Маленьку дитину можна взяти на руки.

Використовуйте активне слухання – не перебивайте, відображайте почуття дитини, перефразуйте, переказуйте позитивне. Не потрібно багато говорити або намагатися розважити дитину. Якщо дитина мовчить, просто будьте поруч.

Попереджайте дитину про те, що буде відбуватися, або що ви намагаєтесь зробити. Говоріть упевнено та спокійно. Якщо ви встановили контакт із дитиною, намагайтеся бути поруч, не залишайте її саму або з іншими людьми без попереднього знайомства.

Намагайтеся захистити дитину від зайвих цікавих людей, які можуть докучати зайвими запитаннями.

Щоб отримати допомогу та стати учасником табору, необхідно заповнити анкету на сайті та пройти співбесіду з куратором проєкту.