Власний досвідДві школи на дві країни: це мами українських дітей, які вимушено вчаться у школі за кордоном

З початком повномасштабного вторгнення мільйони українських мам із дітьми покинули країну, за даними ООН, наразі за кордоном перебувають приблизно 5 млн біженців. Хтось із них сподівався якнайшвидше повернутися додому та спершу не оформлював дітей до місцевих навчальних закладів, сподіваючись на онлайн-уроки в українських школах. Але дітям потрібна соціалізація, їм важко без спілкування з однолітками, та і батькам потрібно мати власний простір і шукати роботу. Тож навчання у школах за кордоном стало обов’язковим складником соціалізації та призвичаєння до нових умов життя.

Ми поговорили із шістьома мамами із шести різних країн про те, як відбувається навчання за кордоном, чим воно відрізняється від українського, що українській системі освіти варто запозичити, а про що забути, як тільки повернешся додому.

З перших днів березня ми живемо на півночі Іспанії в невеличкому місті Сантандер. Коли ми приїхали, моїм дітям було чотири з половиною Вені та одинадцять із половиною років Соні. В Україні Софія ходила в п’ятий клас, а Веніамін – у садочок. Але в Іспанії школи відвідують ледь не з року. Обов’язкова програма починається з чотирьох-п’яти років. Іспанці відправляють дітей до школи згідно з роком народження. Веня народився 2017 року, тому йому вже треба було йти до школи.

Софія спочатку не пішла до школи – ми не планували залишатися тут надовго. Вона вчилася онлайн за програмою своєї київської гімназії. Зараз вона вивчає українські предмети на програмі екстернату – вчиться сама та складає тестування. До місцевої школи вона пішла зовсім нещодавно, за роком народження у сьомий клас.

В Іспанії ти можеш обрати навчальний заклад самостійно. Ти подаєш документи та вказуєш перелік шкіл, у які хотів би потрапити, а вони вже дивляться, де є місце.

Веню ми відвели до школи одразу, бо він дуже активний, грайливий, йому важко було сидіти вдома. Школа легко нас прийняла, ми оформили документи й уже наступного дня можна було йти на заняття. На Веню чекали діти, вони його радо зустріли.

Усі малюки в іспанських школах носять рожеві суконьки баббі, їх одягають поверх шкільної форми, щоб, якщо ти забруднишся, одяг залишився чистим. Учителька також носить таку ж сукню. Коли ми прийшли записуватися до школи, інші батьки принесли для Вені купу одягу та шкільної форми. Нам потрібно було принести лише баббі. Коли я сказала, що в нас такого нема, учителька запропонувала нам баббі, яке є в класі, щоправда, на ньому було написано ім’я іншої дитини. Наступного ранку, коли Веня прийшов до школи, вчителька чекала на нього з баббі, на якому вручну, акуратними кольоровими стібками було вишито ім’я «Веніамін». Я спитала у вчительки, хто це зробив, і вона відповіла, що її мама. Це було дуже зворушливо.

Загалом іспанські викладачі дуже емпатичні. Коли Веня навчався у школі десь із місяць, у них планувалося святкування дня тата і творчі активності, пов’язані з цим. Так от вчителька напередодні запитала в мене, чи можливо замінити Вєні активності на інші, поки що окремо від класу, щоб не зачепити почуття дитини, адже його тато далеко.

З Софією все було складніше, бо ми записували її до школи влітку. Діти її віку – 2010 року народження – саме цього року переходять від початкової школи до старшої (в Іспанії немає поняття середньої школи) – між шостим і сьомим класом. Для дітей з інших країн для здійснення цього переходу потрібно скласти тестування. Щоб пройти це тестування, нам довелося чекати до вересня, бо людина, яка займається цим, була у відпустці все літо. Ми прийшли на тестування в перші числа вересня, і далі розпочалася довга бюрократична процедура. Бо для дітей з України тестування скасували через те, що вони пережили великий стрес. Але за документами всі примітки треба було зробити. Ми чекали два тижні, поки сформують списки, потім у списках Соні не було, бо її забули туди внести. Тож Софія не змогла піти з дітьми свого класу одразу, з першого дня.

Якщо Веніамін дуже адаптивний і легко вливається в новий колектив, бо сприймає можливість погратися з іншими дітьми як радість, то Софія – навпаки. Вона дуже інтровертна, не любить нове, тому вона неабияк хвилювалася. Для неї це був величезний стрес – пересилити себе та піти в нову школу, де всі спілкуються іншою мовою. Але в Україні в її школі був дуже високий рівень навчання, вона гарно спілкується англійською. Школа в Іспанії, яку ми обрали, також білінгвальна. Більшість дітей можуть спілкуватися з нею англійською мовою. Учителі знали, що Соня прийде, тому також постійно реагували на неї, піклувалися. Вони спілкуються з нею англійською мовою. Тому вона все ж таки відчула, що до неї тут ставляться по-доброму. Іспанська освіта інклюзивна до нових дітей. Біженці з України тут не перші. Діти вміють зустрічати новеньких, бо вже вітали біженців із Сирії й інших країн. У них навіть у бібліотеці є книжки про дітей, які тікають від війни.

Головна відмінність української й іспанської освітніх систем, на мою думку, у відсутності стресу. Головне, що вони пропагують у школі – це те, що дитина має вчитися без напруження. Вони більше уваги приділяють емоціям, а в академічному плані є лояльнішими за українських викладачів.

В Іспанії бути вчителем – дуже престижно. Учителі мають хорошу зарплатню, стабільну роботу, великі відпустки. Щоб стати учителем тут, потрібно ще постаратися. Також в Іспанії майже немає приватних навчальних закладів, а ті, що є, однаково спонсорує країна. Навіть приватний садок чи школа коштують не більш як 70 євро на місяць. Наша школа тут коштує якраз 70 євро на місяць. Це в 10 чи 12 разів менше, ніж ми платили за аналогічне навчання в Україні.

Коли в березні ми приїхали в Антверпен, я не шукала дівчатам школу. Ми приєднувалися до українських онлайн-уроків і дуже багато гуляли. Це рятувало наш емоційний стан. Одного разу ми натрапили на енергетично дуже приємне місце – таке, звідки не хотілося йти. Пізніше ми дізналися, що це шкільна територія – місце поруч зі школою, де батьки після того, як забрали дітей, залишаються, нікуди не поспішають і не підганяють дітей. Вони спілкуються, п’ють вино, грає музика, хтось грає у баскетбол. У цей момент я зрозуміла, що хочу знайти тут школу для дівчат.

На той момент тут формувалися спеціальні класи для дітей з України, де навчання відбувалося українською, але був ухил на нідерландську мову. Але я розуміла, що такий клас не дасть дівчатам заспокоїтися. Вони слухатимуть історії, бачитимуть біль в очах інших діток – я хотіла їх від цього вберегти. Тому почала шукати звичайну школу з повноцінною бельгійською програмою.

Власниця дому, у якому ми певний час жили, сказала, що її діти ходять до чудової творчої школи. Вона написала листа директору з проханням прийняти нас. Також листа директору вирішила написати наша нова знайома – українка, яка приїхала до Бельгії трохи раніше. Вона казала, що її донька також ходить у дуже хорошу школу. Урешті виявилося, що вони обоє написали одному й тому ж директору школи. Він погодився прийняти нас. В Україні Варвара мала би бути у другому класі, а Василіса – у першому. Але в Бельгії до школи зараховують за роком народження. Так Варя стала третьокласницею, а Вася – лишилася в першому класі.

Коли ми прийшли на зустріч-знайомство, у дівчат запитали, як їх звати і як би вони хотіли, щоб їх називали. Так Варвара стала Барбарою, а Василіса – Базилік, хоча зрештою всі називають її Вася, але літера «с» більше подібна до «з».

Школа прийняла дівчат легко. Там дуже багато творчості й занять, емпатичні педагоги, привітні діти. Навчання відбувається нідерландською мовою, дівчатам багато що перекладають англійською, але й англійську потрібно знати. Дещо дівчата перекладають собі на українську за допомогою планшета.

Василісі легко, вона вчить із дітьми букви та слова, промову, розбирають звуки. У дворі є дитячий майданчик, у рюкзаку сендвічі – їй більше нічого не потрібно. Варварі складніше – вона дуже чутлива. Їй складно і трохи страшно. Вона дуже складно переживає непорозуміння з людьми. Але вчителі дуже підтримують її та допомагають.

З вересня діти з України мають додаткові уроки нідерландської, але вчителі кажуть, що все буде добре. Що важливо не гарно вчитися, а мати довіру до простору, у якому перебуваєш.

У школі немає форми й обмежень в одязі – днями Вася пішла до школи в рушнику. Учителі звертають увагу на те, як дитина одягнена, й обов’язково роблять компліменти.

Мені подобається, що тут учителі більш людяні. Ти зустрічаєш їх на вулиці, розмова ніколи не буде формальною, вони щиро цікавляться станом справ. Вони співають із дітьми пісні й імітують сон, якщо хтось довго щось розповідає. Вони не культивують поняття «відмінник», а зароджують бажання вчитися і дізнаватися щось нове. Тут кажуть, що українські діти дуже сильні академічно, можуть найкраще розв'язувати математичні рівняння, але зазвичай вони не готові до спонтанних і творчих виявлень.

Мені подобається, що тут про дітей турбуються. Що нічого не потрібно купувати перед початком навчального року, хіба що ланч-бокси. Що вечірки не можна пропускати без поважної причини. Але мені трохи складно відпустити себе та дати дітям побути дітьми. Постійно хочеться знайти їм якусь додаткову таблицю множення.

Мої дівчата називають цю школу школою «Кураж Базаром», бо тут постійно щось відбувається. Наприклад, на святі останнього дзвоника вся молодша школа (з першого до шостого класу) співала «Ой у лузі червона калина». Варя вчила всіх правильно співати українською.

Заняття в українській школі ми припинили, дівчата і так мають забагато стресу. Приєднуємося лише до онлайнів їхніх улюблених танцювальних гуртків і курсу з акторської майстерності.

Ми приїхали до Великої Британії першого квітня на машині із сином і двома котами. Їхали через усю Європу, перепливали на поромі через Ла-Манш, а потім діставалися до Вельсу. Зараз ми живемо на фермі, за містом, неподалік від Кардіффа, столиці Вельсу. Це чудово містечко біля Ковбриджа, куди Тимур ходить до школи. Це дуже хороша школа за місцевими мірками, одна з найкращих державних шкіл у Вельсі. Вона дуже велика, з хорошими рейтингами та дуже приємною атмосферою. Вони пишаються тим, що в них за будь-яких обставин немає булінгу.

Моєму сину Тимуру вже тут виповнилося 13 років. В Україні він був у шостому класі, бо пішов до школи трохи пізніше, у сім років. Тут його одразу відправили у восьмий клас, тому що у Вельсі всі ходять до школи з чотирьох років. І автоматично українських дітей, не тестуючи знання, просто відправляють до класу за віком – їх розподіляють до однолітків. Улітку Тимур закінчив восьмий клас, зараз ходить у дев’ятий. У Великій Британії навчання триває до липня, а канікули – лише шість тижнів.

Велика Британія – це країна, щоб потрапити в яку, потрібно отримати візу. Зараз просто так візу не отримаєш – згідно з програмою Homes For Ukraine, спочатку треба знайти спонсора, тобто родину, яка готова надати дах над головою на шість місяців. Так ти отримуєш безоплатне житло, допомогу від держави й, відповідно, візу на в’їзд і проживання тут протягом трьох років із дозволом на роботу.

Жінка, яка прихистила нас, заманила нас якраз тим, що сказала про одну з найкращих шкіл у Вельсі поруч. Оскільки ми були одними з перших, хто приїхав до Британії, Тимура взяли до школи одразу, без проблем. Він був першим українцем у цій школі. Тепер, наскільки я знаю, потрапити туди значно важче.

Адаптація була доволі природною. У Тимура була непогана англійська від самого початку, і специфіка місцевого населення в тому, що валлійці справді дуже відкриті, сердечні, вони неабияк підтримують.

У мене син дуже хоче комунікувати та дружити, але погано вміє ініціювати розмову. У нашому дитячому суспільстві, якщо ти не ініціюєш, треба бути щасливчиком, щоби тебе залучили до дитячої тусовки. А тут діти автоматично завдяки місцевій культурі, через смолтоки, виглядає так, що в тобі щиро зацікавлені. Мій син від цього почувався, як риба у воді – нарешті комусь стало цікаво, як у нього справи.

Я одразу записала його до гуртка «морські кадети». Я спочатку думала, що це якесь веслування, а виявилося, що це справжні кадети, з формою, маршуванням. І сину дуже сподобалося, хоча в Україні він протестував проти будь-якої форми, а тут носить і шкільну форму, і цю кадетську.

Якщо узагальнювати, головна відмінність – у підході до дітей. Це якийсь унікальний скіл – з одного боку, тримати дистанцію дорослих із дітьми, а з іншого – демонструвати тотальну повагу до дитини як до рівного. Без загравань і панібратства, але зі справжньою повагою.

Наприклад, коли нам сказали, що треба прийти на співбесіду, ми очікували, що це буде тестування, його щось питатимуть, він дуже хвилювався. Але там нас зустріли три усміхнені вчителі, годину вони водили Тимура школою й розповідали, чим школа може бути корисною йому, як вона йому допомагатиме, як усі йому допомагатимуть.

Багато українських батьків жаліються на те, що тут слабша програма. Насправді вона не слабша, тут просто менше дають фактажу та більше спонукають до критичного мислення, аналізу та логіки.

Наприклад, мова та література у восьмому класі не ділиться на два окремі предмети. Вони вчать мову через літературу – читають твір, аналізують його, обговорюють і роблять логічні висновки.

З негативного (особисто для мене як для мами, якій доводиться заморочуватися) – жорсткі правила щодо форми. Мене просто вибило з колії, що взуття має бути винятково чорним, без жодної лейбочки, і, щобільше, підошва теж має бути чорною. Тимур у мене не носить класичні туфлі, а знайти кросівки чи кеди на чорній підошві – це треба було постаратися. Ну і, відповідно, купа взуття, яка в нього є, тепер просто лежить, бо він переважно ходить до школи, а туди треба шукати все на чорній підошві.

Ще незвичним для нас є харчування. У школі є дві перерви на обід. І обидва рази дітей годують піцою, бургерами та картоплею фрі. Немає на них Клопотенка. [сміється - ред.].

Тимур продовжує здобувати освіту в Україні. Ми обрали сімейну форму навчання, щоб він просто писав контрольні. Але поки що цей процес доволі хаотичний. Якщо намагатися відвідувати онлайн-уроки в Україні, у дитини просто взагалі не лишиться часу на життя. Тому ми подумуємо над тим, щоби лишити лише українську мову й історію України. Решту предметів він вивчить тут.

За десять днів до війни моєму сину Іллі виповнилося вісім років. Він зараз у третьому класі й в Україні, і в Австрії. З 19 березня ми живемо у Відні.

Записатися до школи нам дуже допомогла родина, у якій ми спочатку жили. Вони просто подзвонили до школи, куди ходили їхні діти, і з кінця березня Ілля пішов у тутешній другий клас. Судячи з відгуків деяких інших батьків, нам пощастило і зі школою, і з потраплянням до школи (деякі українські діти у Відні досі не розподілені).

У місцевій школі немає українсько- чи російськомовних (на щастя) вчителів. Говорять лише англійською та німецькою. Крім Іллі, тут лише кілька дітей із нерідною німецькою, для яких зробили додаткові заняття мови, але загалом із ним увесь кінець другого класу працювали за програмою першого класу: букви, картинки, прості слова тощо. З математикою було простіше – уже через півтора місяця він почав розв’язувати задачі, бо розумів (чи вгадував) сенс.

Зараз Ілля вчиться за програмою місцевого третього класу. У них багато уроків, на яких роблять щось своїми руками, обов’язкові прогулянки на свіжому повітрі та щотижня екскурсії. Це може бути що завгодно: від походу в парк чи ліс (із будівництвом халабуди), до поїздки на ферму чи в найстаріший у місцевості магазин морозива.

Діти дуже привітно прийняли, допомагали з усім, Ілля досить швидко завів друзів (хоча не можу уявити, як вони на початку спілкувалися) і навіть учить їх українських слів.

В Іллі був однокласник росіянин (народився уже в Австрії). Цей хлопчик у перші дні допомагав із перекладом і був дуже милим, аж поки не почав булити Іллю на тему війни. На щастя, у цій школі з булінгом усе дуже жорстко, і вчителі швидко припинили ці розмови, а в Іллі з’явилося ще одне підтвердження, що росіяни – усюди росіяни.

Учителі із самого початку часто давали фідбек із приводу адаптації та навчання. Відзначають високий рівень математики, швидкість опанування німецької та старанність. Мені здається, тут дітям дається трохи більше свободи в школі, хоча помилки виправляють червоною ручкою. Діти більш на рівних почуваються в комунікації з учителями. Хоча і в Україні нам з учителями дуже пощастило.

У другому класі Іллю ще не оцінювали через недостатній рівень німецької, невдовзі пройде тестування (спеціально розроблене для школярів із нерідною німецькою), щоб оцінити, чи буде він оцінюватись у цьому семестрі.

Загалом цікаво, що в них тут є чіткі критерії оцінювання з усіх основних предметів, про які батькам повідомляють на початку року, тож, якщо цікавитися навчанням дитини (а це тут мусиш робити та розписуватися в усіх зошитах), то можна передбачити, які будуть оцінки.

Мені дуже сподобалось тут правило ранкового читання. З 07:45 до 08:00 (початок уроків) усі діти читають книжки, які їм подобаються. За кілька місяців другого класу Ілля самостійно прочитав у Відні більше, ніж за все життя в Україні. Навіть довелося просити бабусю пересилати книжки з України за дурні гроші, бо тут неможливо було нічого купити.

На найближчі місяці, поки ми тут, в Україні ми обрали формат сімейної освіти, тому паралельно Ілля проходить програму з української та математики, щоб потім легко повернутися до навчання в українській школі. Це дуже-дуже важко, але він і сам вмотивований, бо сумує за школою та мріє повернутися.

Основні переваги школи в Австрії – досвід адаптації та комунікації в мультикультурному оточенні, додаткова мова та досвід занурення в іншу систему освіти.

Ще цікаво, що тут у школі муніципалітет фінансує книжки, зошити тощо, тож здавалося, що фондів класів, які в нас усі «тролять», не буде. Але ніт, усе є. [усміхається]

Ми приїхали до Варшави 28 лютого. Перші два тижні я перебувала в повній прострації та не хотіла записувати доньку до польської школи, бо це означало б, що ми тут надовго. Але з часом я зрозуміла, що їй треба кудись ходити, чимось займатися, мати хоча б якусь соціалізацію.

Я працювала у волонтерському центрі, де запитала в місцевих, як краще записати дитину до школи. Мені дали контакти координаторки району, у якому ми поселилися. Коли я до неї подзвонила, вона підказала, у якій школі є місце для дитини такого віку, як нам треба. Це була перша та єдина школа, у яку я ходила. Ми оформили документи й уже наступного дня можна було приводити дитину на заняття.

Через війну в класі вже були українські діти, тому Єва подружилася насамперед з ними та спілкувалася спочатку українською. Паралельно вона потроху вивчала польську, щоб говорити з іншими дітьми. Адаптація була доволі м’якою, адже діти дуже швидко вчать мову, і в Польщі всі дуже дружньо та позитивно ставляться до дітей-біженців.

Навчання тут набагато слабше, ніж в Україні, і перші три класи діти вчаться здебільшого в ігровій формі. У минулому навчальному році [навесні], коли Єва була в другому класі, у них не було домашніх завдань узагалі. У третьому класі з’явилися невеликі «домашки», переважно у вигляді тестів. Я б назвала цю систему навчання доволі примітивною, але кажуть, що більш серйозна робота починається з четвертого класу. В Україні вона розв’язувала рівняння та знала таблицю множення, а тут вони досі граються.

Молодшого сина Даню координаторка допомогла оформити в садок. На той момент йому було чотири роки, його адаптація відбувалася трохи складніше. Він не хотів говорити польською. У садку були діти з України, але він із ними не потоваришував, тому перші кілька тижнів він увесь час повторював викладачкам: «Я нічого не розумію, я з України». Але вихователі покликали мене і сказали, що помітили, що Даня все розуміє і може висловитися, коли йому треба. Просто зараз він принципово не хоче цього робити. За кілька тижнів Даня почав спілкуватися, бо дуже хотів гратися з іншими дітьми. І на цей час він знає польську краще, ніж я і Єва.

У садочку Даню перевели в «зерувку» – групу підготовки до школи. Хоча йому лише п’ять років, виховательки сказали, що він на рівні з усіма вчиться читати та писати, добре знає польську, тому наступного року вже зможе піти до школи. Українські діти прийшли з вищим рівнем, ніж у польських дітей того ж віку, але оскільки відіграє чинник іншої мови, усе вирівнялося.

З цікавого, випадково виявилося, що садок Дані – музичний. Раз на тиждень до дітей приїжджають музиканти та дають живі концерти: скрипка або віолончель, гітара. Діти, як у театрі на виставі, сидять і слухають живу музику. Також у них є уроки музики та ритміки. Тут у дітей, яким понад три роки, у садочку немає денного сну. На сніданок і полуденок їм дуже часто дають бутерброди, що для нас дуже незвично. А так система загалом нагадує українську.

У школі з другого класу є обов’язковий урок плавання. Раз на тиждень дітям видають шапочки й окуляри та возять у басейн. Так відбувається абсолютно в усіх школах.

Ще дуже зручно, що дітей можна приводити в школу із сьомої ранку та забирати до 17:00, незалежно від того, скільки в дитини було уроків. У них там є кімната, де вони можуть малювати, читати, робити уроки, гратися і займатися своїми справами. Уроки можуть починатися як о восьмій, так і о десятій, і о дванадцятій годині ранку. Але в той час, коли уроків немає, дитина може займатися своїми справами на території школи. Це дуже зручно, що батькам не треба підлаштовуватися.

Єва продовжує також навчатися онлайн в українській школі. Робить домашні завдання і відправляє на перевірку. Вона займається три дні на тиждень із вчителькою індивідуально, бо в неї перша зміна в польській школі й вона не може бути присутня онлайн на уроках. А два дні на тиждень Єва вчиться на онлайн-уроках в українській школі, а потім іде на уроки в польській школі. Для мене дуже важлива українська освіта, щоб дитина вивчала рідну мову, культуру, історію.

У польських школах великий акцент роблять на етику, толерантність і розвиток емоційного інтелекту. Дітей вчать цінностей, розповідають, як поводитися в різних ситуаціях, як упоратися зі своїми емоціями, як знати собі ціну. У садочку розповідають, як вирішувати конфліктні ситуації. Також тут є урок релігії, на початку навчального року батькам видають дозвіл, який треба підписати, якщо дитина вивчатиме релігію у школі. Ця дисципліна не є обов'язковою.

Ми перебуваємо в Берліні вже сім місяців, з кінця лютого 2022 року. Моїй доньці Єві вісім років, в Україні вона закінчила другий клас. Цього навчального року вона пішла в так званий вількомен клас, де з нею разом навчаються українські діти восьми-дев’яти років.

Потрапити до школи було нескладно. У Берліні до школи направляють спеціальні державні установи, які є в кожному районі. Відповідно, до вашої реєстрації ви пишете в такий орган району, у якому проживаєте, і вам надсилають запрошення на зустріч із соціальним робітником школи, яка розмовляє з вами та дитиною та розповідає про школу. Таке запрошення ми отримали на наступний день після запиту. І навіть не одне – нас запрошували в різні школи.

Спочатку Єва була в дикому захваті від школи. В Україні вона навчалася в приватній школі, де все було англійською та із серйозною програмою. Тут менше навантаження, більше розваг, у класі всього сім учнів, усі українці, і після п’яти місяців в зумі школа стала просто святом.

Єва добре знає англійську, тому часто служить перекладачем між дітьми та вчителями. Також завдяки цьому легко сходиться з іншими дітьми в школі, за місяць її знає вся початкова школа, у якій вона навчається. По факту, цього року там немає особливої навчальної програми, основний акцент роблять на вивчення німецької, щоб за шість місяців-рік вона могла піти у звичайний четвертий клас.

Коли Єва лише прийшла до школи, її задарували різними подарунками: канцелярія, ланч-бокси. До того ж тут учителі, як на мене, більш уважні до дрібних деталей. Наприклад, Єві на першій зустрічі дали фломастери й папір, щоб помалювати, поки соцпрацівниця розмовляла зі мною. Коли Єва закінчила, працівниця запитала в неї, чи хоче вона залишити малюнок у школі, чи забрати додому? Я помітила, як Єва стала до цієї жінки відкритішою в цей момент.

З мінусів для мене – те, що контингент дітей дуже різний, чого не було в Києві у приватній школі. Наприклад, Єва розповіла про однокласницю, яка весь час матюкається, і підбивала її вкрасти річ в іншої однокласниці. Звісно, це було шоком для мене, з іншого боку, я подивилася на це, як на привід для розмов і роздумів про моральні правила та принципи.

Учителі тут меншого очікують від дітей і більше дозволяють їм розважатися. Тут спонукають бігати на перерві, рухатися та, як на мене, мають більше контакту з дітьми: відверто захоплюються їхніми талантами та прислуховуються до їхніх ідей. Проте були дні, коли Єва казала, що вчителька на них накричала, хоча після цього одразу просила вибачення.

З незвичного – тут інколи бувають страйки вчителів, тебе попереджають про це заздалегідь – уроків у цей час немає. Тому, як для мами, яка працює та вчиться в універі, – це означає, що буде багато телефону та трохи стресу.