Власний досвід«Липке, бридке відчуття». Дівчата розповідають про досвід сексуального насилля в дитинстві

«Не згадаю, що він казав у сараї, лише пам’ятаю (і я ненавиджу, що пам’ятаю це все своє життя), як у темряві зняла труси, лягла долі на живіт, а він зверху декілька разів «потикався» членом поверх лінії моїх сідниць», – розповідає Тетяна (ім’я змінено на прохання героїні) свій спогад з дитинства.

До Дня захисту дітей, який щорічно відзначають у світі 1 червня, ми зібрали історії дівчат, які пережили сексуальне насильство в дитинстві. Одна з причин – це відсутність сексуальної освіти, тому в тексті також є інструкція для батьків, коли та як варто розпочинати говорити про секс, приватність і правила безпеки.

Підтримай The Village!

Donate

Я народилася й жила до 17 років в селі на Донеччині. Навчалася в школі в нашому селі, у якій також працювали й навчалися люди із сусідніх менших сіл. Я з дитинства гралася з іншими дітьми. На нашій вулиці було десь 20 хат, і майже в кожній жили діти або приїздили на літо до бабусь онуки, тому друзів у мене змалечку було багато.

Хоч мама й намагалася привчити мене казати, куди йду, однаково часто потайки втікала гуляти з друзями вже з 2 років. Здається, знаю, чому вона мені забороняла гратися, а я її не слухала. Уявіть собі жінку, яка, крім виховання двох дітей з різницею у віці 2 роки, заклопотана працею на городі, на кухні, доглядом за скотиною. Чоловік після зміни на шахті не поспішає додому, перш ніж не вип’є доп’яну горілки. Уявіть жінку, якій ніхто з чоловікової рідні не вірить, що він не допомагає, п’є, б’є і зраджує. Бо коли її свекор приходить у гості, чоловік раптом тверезіший за всіх тверезих і такий роботящий, що око не нарадується; а невістка – завжди лінива хазяйка, погана жінка, бо якщо позаглядати по всіх кутах величезного дому, двору та городу, то там недомито, а там недополото.

І от ця жінка, задля безпеки своєї дитини, з якою не має часу гратися, просто обирає не дозволяти виходити на вулицю, а коли дитина таки виходить, то потім її за це треба покарати, бо як ще навчити, що маму треба слухати. І в її дійсно тяжкому житті головним принципом виховання дітей до 15 років став такий: нічого не пояснювати, не питати, просто швидко вирішувати все лозиною, ременем, дротом від пилосмока, і для закріплення результату ще ставити на коліна в куток. І заборони. Та знову покарання за неслухняність.

Першою подружкою з вулиці, яку я пам’ятаю, була дівчинка Аня, на рік старша. Вона мала брата, що був старшим за мене на 3 роки. Коли мені було 5, ми гралися в їхньому дворі. Здається, з нами грався ще хтось старший за мене, і пам’ятаю, як вони спитали мене, чи знаю, що означає такий жест рук, і показали, коли вказівний палець однієї руки декілька разів входить і виходить у кільце з пальців другої руки. Я не знала, що це значить. «Підемо в сарай – покажу», – сказав брат Ані.

Не згадаю, що він казав у сараї, лише пам’ятаю (і я ненавиджу, що пам’ятаю це все своє життя), як у темряві зняла труси, лягла долі на живіт, а він зверху декілька разів «потикався» членом поверх лінії моїх сідниць. Це все тривало дуже недовго, мені здається, хвилину, але огидне відчуття чогось теплого та м’якого – отакі дитячі спогади є в моїй скарбничці.

За день чи два історія повторилася. Сестра пам’ятає, як ми дітьми гуляли на вулиці, а я раптом пішла в сторону городів із братом Ані. Усе було те саме: я лежала долі на голій землі серед високої кукурудзи, а він зверху «тикався», але це тривало довше цього разу.

Увечері вдома мене сильно нудило. Мама питала про мій день, щоб з’ясувати, може, я щось не те з’їла, і я розповіла їй про те, що робила в кукурудзі. Це був початок найболісніших дитячих травм.

Мама побігла до батьків Ані й почала кричати, що її брат «трахав» мене в кукурудзі. Я лише тепер згадую, як мені було страшно й болісно від самої тієї фрази «трахав у кукурудзі». Мені було так соромно, але довго не розуміла сповна, через що той сором, лише з тих криків розуміла, що скоїлося щось дуже погане. Ще мама, звичайно, розповіла про це своїй єдиній подружці-сусідці, яка дуже любила про щось попліткувати, і, на моє горе, вона була вчителькою в школі, куди я мала скоро піти в перший клас. Потім мене повезли до гінеколога. Спогад: у лікарняному кабінеті біля мене стоїть мама, мені страшно, я плачу, і всі мені кажуть розсунути ноги, мене оглядають два чоловіки – старшого віку та молодого, гадаю, то були доктор та інтерн. Звичайно, я не втратила цноту, бо жодного проникнення не було, але трапилося гірше за це: фраза, що мене хтось «трахав у кукурудзі» вже пішла селом.

Звичайно, з Анею та її братом нам заборонили спілкуватися, і мама дуже лаяла, якщо я хоча би балакала з цією дівчинкою, це було всього раз чи два потому. За кілька років їхні батьки розлучилися й мати поїхала, забравши дітей із собою. Але однокласники Ані вже все знали про мене, я так ніколи ні з ким із них не подружилася й зазнавала чимало образ і пасивної агресії від них.

З моїми однокласниками й молодшими дітьми в мене були прекрасні стосунки. Мені здається, що старші мене вважали, як тоді казали, «давалкою», хоча напряму щось подібне мені кинули в лице лише кілька разів. Гадаю, що у взаєминах із ними допомогло те, що я їх усіляко уникала. Але в мені досі сидить парадоксальна впевненість, що про мою ганьбу знала вся школа, усі люди в селі.

З цього витікає перша травма – мої стосунки із селом. Я обожнюю своє село як образ рідного дому та дитинства, бо яким би дитинство не було складним з одного боку, однак воно було щасливим; і я ненавиджу село як населений пункт, бо небажання приїздити додому під час навчання в інституті та 7 років потому – це небажання бачити тих людей, які, як я вважаю, усе знають і пам’ятають, хоча розумію, що це не так, чужі люди багато чого забувають, що не стосується їхнього життя.

І друга травма – стосунки з мамою. З моїх ранніх підліткових років, коли вона мене за щось сварила та їй через набуту нервовість «зривало дах», вона била мене, називала «шлюхою» й «шалавою», хоча вона прекрасно знала, що я була невинною дитиною. Ці слова лунали лише на мою адресу, сестру вона ніколи так не лаяла. До речі, моє статеве життя почалося, коли мені було 18, і я пам’ятаю, як зробила про це запис у щоденнику. Це був єдиний розділ, який починався не зі слів «Любий щоденнику, ...», а зі слів «Мамо, ...». Враховуючи, що за декілька років до того в мами вже був досвід прочитання мого особистого щоденника, де я писала слова ненависті до неї після якоїсь із побутових сварок. Я не дуже здивувалася, коли й цей вона прочитала. Можливо, я цього навіть підсвідомо прагнула, хотіла, щоб ми нарешті поговорили про секс, бо ніколи про це не розмовляли. Навіть про свій статевий орган і менструацію дізналася з енциклопедії для дівчаток, яку мені подарувала хрещена. Повертаючись до щоденника, знаєте, як ми поговорили про мій перший статевий досвід? Вона не розмовляла зі мною тиждень, а потім сказала: «Ти хоч про презервативи знаєш?»

Ту ситуацію 24-річної давнини ми з нею ніколи не обговорювали. Це мої найтаємніші образа й біль, через які жила з почуттям провини, наче то я повела того хлопця в кукурудзу, а не він – мене. Але я почала повільно рухатися в напрямі розв’язання проблем із мамою. Спочатку поговорила з нею про її метод покарання через побиття. Мені хотілося, щоб вона перестала хвалитися: «Яких я гарних дочок виховала!» – бо коли чую це, то ніби знову бачу крізь сльози, як на моїх ногах виступають свіжі червоні смуги від лозини.

Потім, рік тому, я поговорила з нею про її обзивання «шлюхою» й «шалавою». Це були тяжкі розмови, у сльозах, з її вибаченнями та каяттями, з її розумінням, що зробила купу великих помилок. Щодо мене, я завжди розуміла причини, чому вона така, оскільки була свідком і співучасницею дуже тяжкого життя з батьком і чоловіком-аб’юзером, розуміла, що вона 19 років терпіла це заради мене й сестри, але тепер настав час, щоб вона почала розуміти мене, щоб вибачилася за кожну травму, бо від її вибачення мені стає легше, я відпускаю образу.

Завдяки мамі змалечку знала, що не повторю її сценарій із батьком, що не дам ніякому чоловікові себе скривдити. Так і сталося. Завдяки мамі я знаю, що своїм дітям відмалку розповім про те, що таке їхнє тіло та як із ним поводитися, і ніяких побиттів, лише розмови. Так і станеться.

Мені було 6 років. Я поверталася додому з прогулянки в дворі та чекала в під’їзді на ліфт. Мама мене попереджала, що не можна заходити в ліфт із незнайомими людьми. Попереджала, але не пояснювала чому. Саме тому, певно, я не дуже серйозно ставилася до цього застереження, бо була товариською та соціально активною дитиною. Я вірила: якщо ти відкритий до світу, любиш його й людей навколо, то тебе не образять. Ти ж хороший і добрий, як таке може статися?

Я дуже любила спілкуватися з людьми: дорослими та дітьми. Навіть коли хтось помилявся телефонним номером, я ще якийсь час говорила з цією людиною, бо мені було цікаво, хто там на іншому кінці тримає слухавку.

А ще мені було досить самотньо. Вітчим майже не проводив зі мною часу, мама теж була у своїх проблемах, я шукала підтримки та схвалення на стороні.

Отже, мені 6, уже вечір, і я повертаюся додому. Заходжу в ліфт. За мною заходить якийсь чоловік. Я не надаю цьому ніякого значення, бо вже не вперше їжджу в ліфті сама з чужими людьми. І через кілька поверхів чоловік звертається до мене: «Чи не могла б ти допомогти мені?» Я кажу «так», бо мене вчили допомагати, що ж поганого може статися? Ми виходимо з ліфта, у під’їзді темно. Він заводить мене за смітник між поверхами й починає розстібувати штани. Я не пригадую всіх подробиць. Пам’ятаю, що мої руки тримали його член і допомагали йому мастурбувати. Коли він попросив мене торкнутися його язиком, я злякалася й утекла.

Прибігши додому, я нічого не розказала мамі. Усередині було відчуття сорому, провини й розуміння, що зробила щось погане, неправильне. Тим паче не могла пояснити, що сталося. Цей чоловік називав свій член «гумою», я ніколи не бачила голих чоловіків до цього моменту й до кінця не розуміла, що саме я тримала в руках. Це було липке, бридке відчуття, що сталося щось погане, за що мені має бути соромно. І я сховалася від нього, бо не знала, як із ним впоратися інакше. Просто заморозила, доклала багато зусиль, щоб забути, утекти, удати, що нічого не сталося. Заборонила собі думати й згадувати про це.

Що відбулося тоді, у під’їзді, я зрозуміла через багато років. Бо мій мозок, підсвідомість – чи що там за це відповідає – сховало цей спогад дуже глибоко. І тільки коли я почала жити сексуальним життям, змогла усвідомити, що саме сталося в той вечір.

Крім цієї, є ще одна історія. У дитячому садочку до нашого павільйону протягом року або й більше, зараз уже точно не пригадаю, приходив чоловік. Він ставав за парканом і мастурбував. Улітку приходив щодня. Тому за якийсь час він став для нас чимось звичним. Вихователі нічого не робили, не намагалися його вигнати, просто вдавали, що не помічають.

Звісно, я теж не розуміла, що відбувається. Мені бракувало елементарних знань, які, я вважаю, повинні мати всі діти. І починати говорити з ними про це треба змалечку для того, щоб вони могли оцінювати ситуацію, знати свої права та як себе захистити в тому чи тому випадку, а найголовніше не соромилися розказати батькам.

Ми ніколи не говорили про це з мамою. Вона досі не знає про ці випадки. Між нами ніколи не було таких стосунків, у яких нормально й заведено говорити про такі речі. Мама не змогла навчити мене справлятися зі складними стресовими ситуаціями, бо не вміла сама. Тому, коли я була маленька, не знала, як їй про це розказати. І ще було страшно. Я дуже боялася, що вона звинуватить мене в тому, що сталося, бо так відбувалося щоразу, коли щось ішло не за маминим планом. Я завжди в усьому була винна. Мені дуже страшно було почути, що цього разу теж. Коли виросла, зрозуміла, що не бачу сенсу в цій розмові. Нічого не змінити, мама не зможе допомогти, а я не хочу її травмувати.

Ми ніколи не говорили про секс. Ми ніколи не говорили про особисте, про те, що нас непокоїть. Усі розмови зводилися до побутових тем і до того, як ми незадоволені одна одною. Це паршиво звучить, але, на жаль, це так. Зараз у нас менш токсичні стосунки.

Довгий час думала, що на мене ці історії ніяк не вплинули й усе в порядку. Але що більше я проживала й прокручувала це у своїй голові, що більше заглиблювалася в тему дитячого та сексуального насильства загалом, то більше розуміла, що такі речі не минають без наслідків. Я відчувала огиду до себе, сором, тривожність, беззахисність. Беззахисність найбільше. Тому підсвідомо постійно шукаю цього відчуття – захищеності. Шукаю й не знаходжу.

Звісно, це вплинуло на мої стосунки з чоловіками. Але це вже тема для роботи з терапевтом. Нещодавно стався кризовий момент, який дав мені чітке розуміння того, що є проблема й попереду дуже багато роботи. Сподіваюся, зможу знайти спеціаліста, який допоможе мені пережити це.

Я виросла в сім’ї, де про сексуальність із дітьми не говорили, але й не табуювали. Коли мені було 5 років, вперше почула слово «секс» від друзів і спитала маму, що воно означає. Вона сказала, що це нормальне слово, але тільки для дорослих. На цьому урок сексуальної освіти був завершений.

Коли було 11, мене і двох подруг відправили в літній табір. Керівником табору був чоловік приблизно 50-ти років. Він відразу почав виділяти мене серед інших дітей. Спершу це були розпитування про мене й мою сім’ю, потім компліменти моїй зовнішності, погладжування по спині. Згодом він почав раптово ловити мене в обійми й садити на коліна. Це лякало, але в той час мобільного зв’язку ще не було, як й інших дорослих, окрім 18-річних вожатих.

Ми з подругами придумали історію, що одній із них дуже зле. Нам дозволили скористатися стаціонарним телефоном і ми попросили батьків забрати нас усіх. Проте вдома мені й далі було неспокійно. Я боялася засинати й спати одна. Спершу батьки дозволяли засинати разом із ними, але потім вирішили, що вже достатньо велика й «накручую собі». Про керівника табору я не розказала. Здавалося, що мені не повірять і, може, навіть висміють. Він же був старший (а їх треба поважати) і нічого аж «такого» не зробив.

У той час у нас часто ночував брат мого батька, який мав відрядження в нашому місті. Старший на 17 років, одружений, з двома малими дітьми. Ми мали чудові довірливі взаємини. Тому коли мої нічні жахи продовжилися, я попросила засинати біля нього. Спершу все було гаразд, він заспокоював і співчував моїм кошмарам. Через декілька днів він почав запускати руки мені під одяг. Я втекла та з часом знов почала так-сяк засинати сама.

Протягом наступного візиту дядька я прокинулася серед ночі, він був у моїй кімнаті, і його рука була в моїх піжамних штанах. Він утік як тільки побачив, що я прокинулася. Наступного дня встала без жодного уявлення, що робити та як себе поводити. Тому вирішила вдати, що нічого не сталося й «забути». Завдяки захисним механізмам психіки я справді не згадувала про цей випадок близько 15 років. Аж поки мій тодішній хлопець не почав занадто наполягати перевести стосунки «на новий рівень». Я порвала з ним, але відчуття сорому, безпомічності й страху повернулися.

Я працюю над цим із психотерапевтом. Найважчим виявилося прожити сором і провину. Дитиною була впевнена, що, якщо комусь розкажу, звинуватять мене, що це я зробила щось не так. Хоча зараз розумію, що тоді вчинила цілком правильно, шукала допомоги в дорослих. Просто це виявився зовсім не той дорослий. Зі своєю дитиною говорю, називаю статеві органи справжніми іменами, розказую про приватність. І не залишаю з іншими чоловіками, окрім її тата.

Як зрозуміти, що з дитиною щось відбувається?

Спостерігати за змінами поведінки.

Тривожний дзвіночок, коли дитина:

За проявів такої поведінки потрібно перевірити ваше припущення. Як це зробити? Американці називають таку розмову Hot chocolate talk. Тобто розмова за какао. І, знаєте, під час такої розмови какао, зазвичай, вистигає в горнятку.

А як розпочати розмову про безпеку й приватні місця? Пропоную чотири фрази, з яких можна почати:

• Настав час поговорити про правила безпеки;
• Я хочу поговорити з тобою сьогодні про правила безпеки;
• Знаєш, існують правила безпеки для всіх частин тіла, і навіть для приватних;
• Я знаю, що ти не хочеш про це говорити, але це дуже важливо. Давай поговоримо одну хвилинку.

Найважливіше дотримуватися цих правил у своїй сім’ї. Бо якщо ними нехтувати, то будь-які подальші розмови стануть лише пустим звуком. Часті розмови про безпеку допомагають дитині виставити власні межі, що – ок, а що – ні.

Як пояснити дитині про приватні місця? Для цього Рада Європи розробила цілий комплекс із дитячої книги, мультику та гайду для батьків, який є у вільному доступі та називається «Кіко та рука». І він про «правило купальника» або правило «тут мене не торкатися».

Що таке «правило купальника»? Це простий спосіб навчити дітей приватності. Правило полягає в тому, що всі частини тіла, заховані під нашим купальником, приватні, і до них не може ніхто торкатися, крім нас самих. В окремих випадках батьки й лікар, якщо це потрібно для здоров’я.

Як визначити дорослих, яким можна довіряти? Запитайте про це в дітей. Візьміть аркуш паперу, фарби та створіть спільну майстерню. Зробіть відбиток руки на папері та попросіть дитину назвати п’ять дорослих, яким вона довіряє, по одному на кожен пальчик. Підпишіть чи приклейте фото цих людей. Це рука допомоги, яка підкаже до кого звернутися й хто точно почує, якщо дитина потребуватиме щось сказати. Поясніть малюку, що дорослі мають захищати дітей і що потрібно говорити про свою проблему так довго й так голосно, аж поки дорослі не зрозуміють. На цій руці мають бути люди з-поза сім’ї, наприклад: вихователь, тітка чи бабуся.

Поясніть дитині, що на все, що порушує сімейні правила, треба реагувати однаково. До прикладу, на прогулянці підходить незнайомець і просить щось йому там допомогти в кущах. Що робити?

1. Розпізнаємо небезпечну ситуацію (розуміємо, що вона порушує наші правила);
2. Зупиняємо цю ситуація, говоримо: «Стоп. Мені це не подобається». Навчіть дитину говорити цю фразу з витягнутою вперед рукою долонею до людини, чітко й голосно. Мозок запише таку поведінку, і ви, як батьки, теж зможете спостерігати за реакцією дитини;
3. Розказуємо дорослому, якому довіряємо.

Не називайте своїх дітей ябедами. Що робити, якщо щось пішло не так, і ви дізнаєтеся, що трапилося дещо страшне:

1. Залишайтеся спокійними й уважно слухайте те, що каже вам малюк. Не реагуйте реактивно, це ніяк не допоможе дитині. Що таке реактивна реакція? «Я його вб’ю», «Чого ти не сказав раніше?», крик, плач. Діти повинні знати, що вони в безпеці та їх захистять.
2. Нагадайте дитині й запевніть її, що те, що трапилося, не її провина, що вона не зробила нічого поганого.
3. Ставте запитання та продовжуйте розмову: «Розкажи мені більше».
4. Будьте відкритими й сприймайте все щирим серцем: «Я тобі вірю».

Не сподівайтеся лише на себе, викиньте своє відчуття сорому, основне завдання – допомогти дитині. Самі ви не впораєтеся з цією травмою. Ідіть до психотерапевта. Ця дитина точно не єдина, ваше мовчання зробить боляче іншим. Педофіли бояться публічності. Як тільки про них дізнаються, їм більше не буде місця на цій планеті.

Що трапиться, якщо батьки не зреагують? Діти, які пережили сексуальне насилля, більш схильні до алкоголізму й вживання наркотиків, вони частіше скоюють самогубство. Очевидно, що мають проблеми з психічним здоров’ям, а невирішена травма може позначитися на їхній сім’ї. Так само як діти, яких б’ють у сім’ї, частіше є булерами. Словом, насильство в будь-якому вигляді має однозначно засуджуватися, воно не повинне перетворитися у відчуття сили та домінування в дитячій, а потім у дорослій голові.

Ілюстрація: Анна Шакун