Де ти працюєшЯ працюю в кінотеатрі «Жовтень»

Трохи історії

ФОКУС НА УКРАЇНСЬКОМУ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КІНО. Кінотеатр почав роботу з показу фільму «Гегемон» Миколи Шпиківського в січні 1931 року. На честь цього, до речі, назвали найбільшу залу кінотеатру. З того часу «Жовтень» у прокаті робив основний акцент на українському кіно, навіть за радянських часів. Тут показували як дебютні, так і відомі стрічки українських режисерів.

Зал Гегемон у 1940х

Зал Гегемон у 1960х

З 2020 року кінотеатр зайняв особливу нішу – тут почали показувати артхаусне європейське кіно, яке не показували більше ніде, і проводити фестивалі. Після закриття кінотеатрів «Київ» та «Україна» він став головним майданчиком для незалежного кіно та київських кінофестивалів, зокрема «Київського тижня критики», Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA й «Молодості». «Жовтень» – єдиний кінотеатр в Україні, що синхронізує свою роботу з європейською кінотеатральною спільнотою, оскільки є членом ініціативи «Європа Сінема».

Архітектура. Над проєктом кінотеатру працював київський архітектор Валер’ян Риков, який також є автором будівель Кіностудії художніх фільмів імені. Довженка, Інституту кардіології імені академіка Стражеска та синагоги на вулиці Щекавицькій.

Про сміливість 

Для мене «Жовтень» був ідолом. Але до того, як я почала тут працювати, я навіть не усвідомлювала, наскільки це особливий кінотеатр. Я керувала іншими кінотеатрами, я відвідую інші кінотеатри, але «Жовтень» інакший не лише на рівні міста. Це особливий кінотеатр для нашої країни, особливий тим, що він різний і дуже вільний.

«Жовтень» – для всіх. І це те, що ми зараз підтримуємо й намагаємося розвивати: бути корисними для всіх відвідувачів, на різний смак, для різних інтересів. Наша свобода в тому, щоби бути різними. Але там, де є свобода, там багато і ризиків, і навіть небезпеки, з якими доводиться працювати нашій команді. Наприклад, цьогоріч ми вперше провели окремий фестиваль ЛГБТК+ фільмів Sunny Bunny (раніше він був програмою фестивалю «Молодість»). Ми стикнулися з тим, що не всі готові до такої свободи. І ми пройшли ще те випробування на міцність, але дуже пишаємося, що все вийшло.

У нас є сміливе рішення щодо dogs friendly позиції. Це те, що інші кінотеатри не підтримують. Наша специфіка в тому, що ми працюємо на Подолі. Поділ – це особлива аудиторія й особливі люди. Таку кількість людей із чотирилапими друзями, як на Подолі, я не бачила ніде. Тому ми вирішили запрошувати в гості до кінотеатру з песиками. Звісно, у нас є правила: щодо розміру й кількості тварин у залі, щоб комфортно було всім. 

Ти – те, що ти дивишся

Кожен кінотеатр адаптується під свою аудиторію, кожен кінодемонстратор враховує смаки та запит від аудиторії, аналізує відвідування. Але так само кінотеатри можуть і зрощувати свого глядача. Це довготривалий процес, і не всі готові витрачати час і ресурси на навчання аудиторії. Але «Жовтень» привчає людей дивитися, наприклад, фестивальне, артхаусне, українське кіно. Глядачі знають: якщо хочеш подивитися якийсь ексклюзив, то це в «Жовтень». У нас повні зали не лише на блокбастерах.

На фасаді будівлі кінотеатру є плакат «Ти – те, що ти дивишся». Це меседж, що підходить нашій аудиторії. До нас ходять люди, які люблять думати. Вони залишаються після фільмів, дискутують. Тому ми впроваджуємо в кінотеатрі сесії з кінокритиками та кінознавцями, зустрічі з режисерами.

Останнім часом серед глядачів «Жовтня» дуже багато молоді – аудиторія суттєво помолодшала в порівнянні із ситуацією до початку повномасштабної війни. Я дуже хочу подякувати людям, які ходять до нас, бо саме завдяки їм ми існуємо зараз. За кількісними показниками ми вже повернулися на доковідний рівень.

Інклюзія й доступність

Щоби бути доступними ще більшій аудиторії, з 2021 року ми працюємо над проєктом інклюзії та безбар'єрності в кінотеатрі. Ми провели опитування, зрозуміли, над чим потрібно працювати, провели навчання для персоналу та плануємо в майбутньому робити заняття для вільних слухачів, щоби люди розуміли, як поводитися з людьми з інвалідністю та робити інституції доступними для маломобільних груп населення. Наступний етап – перебудова. Але цей етап потребує великого фінансування, а ми всі розуміємо, що не можемо зробити це власним коштом зараз, під час війни, оскільки ми є приватним бізнесом, ми самі себе утримуємо.

У нас є готовий проєкт перебудови й утілити його – моя особиста амбітна мрія. Зараз у кінотеатрі є певні елементи безбар’єрності: наприклад, туалетні кімнати обладнані для відвідування людьми на кріслах колісних, у залах є місця для візків, є пандус. Але ще багато чого слід удосконалювати. Найбільші проблеми – сходи та вхідна група. Ми орієнтуємося на новітні європейські стандарти, і в ідеалі хотіли б зробити розсувні двері та навіть ліфт на другий поверх. 

Ми мали втілювати цей проєкт спільно з командою «Куражу». Але оскільки будівля належить Департаменту комунальної власності КМДА, потрібен тривалий процес погодження. Ми пообіцяли з «Куражем» одне одному втілити наш план, коли всі етапи погодження будуть позаду.

Про кіно

Перший фільм, який я подивилася в «Жовтні» як директорка – «Зелена книга». Улюблений фільм – «Трикутник смутку». Мені багато фільмів подобаються, я багато всього дивлюся, але, на жаль, не все виходить подивитися до кінця. 

Кафе «Gastroll`» в кінотеатрі «Жовтень» і книгарня «Закапелок» ліворуч від входу – це окремі проєкти. Кафе ми хочемо оновити та трохи змінити формат. Пересунемо барну стійку, дещо оновимо меню страв і напоїв. У книгарні проводимо події, лекції про кіно та книжки. Ми хочемо бути мультикультурним місцем. Тому відкриті до майстер-класів, виставок, концертів.

Ми намагаємося показувати багато українського кіно, зокрема фільмів про війну: «Мирний-21», «Снайпер. Білий ворон», «Бачення метелика», «Будинок зі скалок», робили благодійні покази «Маріуполіс» і «Маріуполіс-2». Я сама з Маріуполя, і для мене це дуже болюча тема. «20 днів у Маріуполі» я не можу досі себе примусити подивитися. І ми відчули, що люди теж трохи хочуть змінити напрям. Кіно про війну дивляться набагато менше, ніж, наприклад, «Барбі». Ми всі розуміємо чому, бо війна є не лише на екрані.

Однак я щаслива, що навіть на блокбастери та касові фільми, на того самого «Оппенгеймера», наша аудиторія йде до нас, хоч у нас і немає IMAX-зали. Наші люди свідомо обирають наші бутиковий підхід та атмосферу.

18 років у «Жовтні»

Я почала працювати в «Жовтні» в березні 2005 року. До цього я була вчителькою та працювала методисткою в Будинку дітей і юнацтва, але в іншому місті. Коли 2000 року переїхала до Києва, узяла із собою теку з усіма подяками й особовою справою, але куди б не приходила влаштовуватися на роботу, усюди запитували лише, скільки мені років, і після цього співбесіда закінчувалася.

Одного дня я випадково проходила повз «Жовтень» і побачила оголошення, що шукають працівників. Подумала зайти, глянути, може, візьмуть хоч кудись – треба ж працювати. А в результаті знайшла місце, що відкрило для мене багато нового. І я ні дня не жалкувала про те, що зайшла тоді сюди.

До «Жовтня» для мене кіно – це було просто кіно: подивилася, сподобалося або ні. А тут кіно набуло особливого значення, я інакше на нього подивилася: і як на мистецтво, і як на саму будівлю кінотеатру. До пожежі тут була ліпнина на стелі, дерев’яна сцена, східці, піаніно. Приходили старожили Подолу, розповідали, що тут минула їхня молодість.

Мені завжди дуже цікаво, коли відбуваються зустрічі з режисерами. Тепер я знаю, що кіно – це вид мистецтва, а не просто щось для задоволення. Найбільше я люблю зустрічі з творчими групами, люблю слухати сесії запитань і відповідей. Іноді глядачі ставлять такі запитання, що розплющують мені очі на щось у кіно, що лишалося до цього непоміченим. 

Що це за робота

Коли люди не знають роботу контролера зсередини, думають: «Та що тут такого?!» – став на двері, перевірив квиток, людина зайшла. Але ні, тобі треба людину зустріти так, щоби вона хотіла потім ще раз прийти: й усміхнутися, і побажати гарного перегляду, і відповісти на всі запитання. А зараз глядачі дуже багато запитують: що буде, якщо тривога, куди йти, що буде з квитком, чи можна вийти під час фільму. 

Але це ми вже про кіно. А перед цим, коли контролер приходить на роботу, він має пройти всі зали й подивитися, чи там чисто, чи немає зламаних сидінь, чи ще якихось незручностей.

У випадку повітряної тривоги я маю зупинити перегляд, увімкнути світло, попросити глядачів пройти в укриття. Мені на початку дуже складно було це робити, бо я розуміла, що псую людям емоції від перегляду. 

Але приємно, що в «Жовтня» дуже ввічлива аудиторія й жодного разу жодна людина мені не нагрубила. Були випадки, коли люди казали: «Та це ж тільки МіГ злетів, продовжмо перегляд», але такого, щоб сердилися на мене – не було. 

На початку показу фільму, після блоку реклами, ми обов'язково перевіряємо, чи все в залі добре: чи погасло світло, чи все гаразд із зображенням. Контролер повинен дочекатися, коли підуть перші кадри фільму, щоб послухати звук, подивитися якість картинки, і тільки потім він може йти, «садити» іншу залу.

У маленьких залах ми вручну вимикаємо світло. Нам через рацію передають, що запуск почався, ми заходимо, вимикаємо, і так само в кінці показу – вмикаємо за командою.

Тобто ти весь час із рацією, і весь час ходиш туди-сюди. Бо буває, що стоїш, наприклад, у «Гегемоні» [найбільша зала – ред.], а в іншій залі зависла картинка, чи щось не так зі звуком. У нас завжди є прямий зв’язок з інженерами. 

Перегляд кіно

Під час роботи я не можу залишитися в залі та подивитися кіно. Через війну ми не можемо набирати більше працівників, і, якщо раніше працювали паралельно два контролери: один – на «Гегемоні» і один – на решті менших зал, то зараз із метою економії працює одна людина. Тобто я одну залу посадила, пішла саджати ще три.

Але якщо фільм мені дуже сподобався, то я намагаюся дивитися його по шматочку. Я так «Довбуша» дивилася – жодного разу не бачила з початку до кінця, але окремо глянула початок, середину й завершення. Тож на сеансі не була, але фільм бачила. Мені, до речі, дуже сподобалося. Щоб повноцінно подивитися кіно, треба приїжджати сюди у вихідний. Для цього нам дають по шість безплатних квитків на місяць.

Останнім часом я більше дивлюся українське кіно, і мені неймовірно приємно спостерігати його зростання. Подобається, коли черги на українське кіно, коли заходжу в залу наприкінці, а люди сидять під враженням. На це приємно дивитися. Мені дуже сподобалися фільми «Поводир» і «Хайтарма».

Про спільноту

За всі роки роботи в «Жовтні» мене найбільше вразили люди. Я знала, що «Жовтень» люблять, що в нього сформована аудиторія, яка ходить на покази. Але після підпалу, коли всі були розгублені й не знали, чи «Жовтень» закриють, чи знесуть, чи він буде, я була глибокого вражена тим, скільки небайдужих людей стали на його захист.

На толоку люди несли, хто що мав: і лопати, і мішки, і рукавиці, і віники. Прийшли не лише подоляни, люди їхали з усього міста, навіть із лівого берега. На наступний день після толоки прийшла пара – вони переплутали дату. Так люди навіть засмутилися, що не змогли допомогти. Ця свідома позиція аудиторії «Жовтня» мене щиро вражає.

Той рік, що кінотеатр не працював після підпалу, ми – працівники – усі чекали, вірили, що його відкриють. Поки могли, ходили, чергували, сушили крісла, бо маленькі зали були залиті водою. А коли почалися ремонтні роботи, вимушено сиділи вдома, але дочекалися відкриття.

Коли «Жовтень» відкрили після підпалу, я прийшла на суботник і мені було незвично – це ніби був якийсь не такий «Жовтень». І приходили старожили, літні люди, які казали, що все не те, але насправді кінотеатр став сучаснішим, зручнішим і, думаю, завдяки цьому й аудиторія помолодшала. 

Реконструкція, 2015 рік

Відчуття дому

Для мене «Жовтень» – це дім. Я тут знаю всі входи й виходи. Тут можна зайти в залу, а вийти десь на Костянтинівській. [сміється] Я розумію, що рано чи пізно треба буде йти вже відпочивати, а воно болить. У нас тут навіть заведено, як удома – якщо бачиш, що людей мало й світло марно горить, то вимикаємо.

Я люблю реакції людей, коли, наприклад, вони дізнаються, що сеанс будуть показувати лише для однієї людини. Ще коли в людей із песиком питаю, чи була їхня собачка в кіно вже і чи знає правила – вони дуже тішаться. 

Є люди, які хочуть тебе якось допікати, є навіть постійні скандальні гості, але для нас це особливий стимул – бути тактовними, щоб цим людям не було, за що зачепитися. А є постійні гості, які обов’язково бувають на всіх прем’єрах, то я в них завжди запитую думку про фільм і дослухаюся до неї.

Я працюю в «Жовтні» з 2020 року. Якщо спробувати коротко пояснити, що роблять кіноінженери, то ми показуємо кіно. Раніше ця професія називалася кіномеханік. Наш робочий тиждень починається не з понеділка, а з четверга, бо щочетверга стартують усі прем'єри, і ми маємо до цього підготуватися. Ми отримуємо контент, ми його роздаємо на всі зали, обов'язково перевіряємо. 

Перевірка – це звернути увагу на зображення, звук і субтитри. Якщо все працює правильно, ми готуємо з цього всього плейлист відповідно до медіаплану, щоб у четвер почати новий прокатний тиждень. Фестивальні події технічно мало чим відрізняються від звичайних показів, але під час фестивалів треба опрацьовувати в рази більше контенту.

Під час самого показу кіноінженери перебувають у кінопроєкційній. Ми стежимо, щоб усе відбувалося нормально з технічної точки зору. У нас в основній апаратній, де ми зараз перебуваємо, є камери спостереження, які показують залу й екран. Там не дуже добре видно, але насправді нам потрібно умовне зображення, щоб бачити формат, субтитри, запустили кіно чи не запустили. Якщо глядачі не обертаються і є звук, найімовірніше, усе в порядку.

У деяких кінотеатрах за цим можна спостерігати через віконце в кінопроєкційній. У нас будівля така, що віконечка немає, камери спостереження транслюють усе на монітор. Тому можна сидіти, працювати та спостерігати, чи все гаразд під час показу.