Костел святого Миколая – один із двох римо-католицьких костелів у Києві – має офіційну назву Будинок органної музики. Через це костел не повертають у власність католицькій громаді, яка прагне реставрувати костел після руйнівної пожежі 2021 року. Інституція підпорядковується Міністерству культури й інформаційної політики, яке, за словами працівників храму, не дбає про стан будівлі.

1 червня 2022 року між Мінкультом і парафією підписали меморандум, відповідно до якого костел святого Миколая мав бути переданий релігійній громаді. Однак цього досі не сталось. Настоятель храму Павло Вишковський звернувся з проханням до президента Володимира Зеленського. Також про важливість повернення храму вірянам сказав у своєму останньому передсмертному зверненні релігієзнавець Ігор Козловський. 

The Village Україна в рубриці «Де ти працюєш» розповідає про цікаві нежитлові будинки Києва та людей, які в них працюють. Ми відвідали костел святого Миколая, щоб поговорити з його працівниками про історію будівлі, процес передачі храму спільноті та стан після пожежі й ліквідацію її наслідків. 

фото: Серж Хуцану для The Village Україна

   

Костел святого Миколая

АДРЕСА: вулиця Велика Васильківська, 75

СТИЛЬ: неоготика

ДАТА БУДІВНИЦТВА: 1899–1909

АРХІТЕКТОР: Владислав Городецький

   

 

Історична довідка

Костел святого Миколая – один із найяскравіших зразків неоготики в Києві та найвідоміших споруд архітектора Владислава Городецького, який також звів будівлі Національного художнього музею України, «Будинок із химерами» та Караїмську кенасу (Будинок актора) на Ярославовому Валу. Костел побудували на початку 20 століття, у 1936 році його закрила радянська влада. Відтоді споруду використовували як господарське приміщення: звідти глушили сигнал західних радіостанцій і використовували його як склад. 1978 року будівлю віддали під створення Київського будинку органної та камерної музики, а з 1981 року в будівлі костелу почала діяти концертна зала. 

Як костел будівля почала функціонувати знову за років незалежності України. Однак приміщення залишилося поділеним між Національним будинком органної та камерної музики України та парафією святого Миколая римо-католицької церкви. Протягом усього цього часу влада відмовлялася передати приміщення парафії повністю, оскільки не має нового місця для органної зали.

 

  

Отець Павло Вишковський,

настоятель храму святого Миколая

Отець Павло став настоятелем храму за місяць до повномасштабного вторгнення – 30 січня 2022 року. З його настоятельством до костелу повернулися ключі, тож уперше з моменту пожежі 2021 року двері храму відчинили для вірян: «Я б сказав, що це Господь відчинив двері. Бо в такі часи, як зараз, людям дуже потрібно місце, куди можна прийти та просто посидіти».

Отець Павло розповідає, що настоятелем він став якраз, коли завершилися протиаварійні роботи. Він одразу почав діалог із владою про те, щоб впустити людей до храму: «20 лютого нам дозволили впускати людей, храм освятив єпископ. Але ключі залишалися в Будинку органної музики, який досі є балансоутримувачем». 

Храм відкрили з початку повномасштабного вторгнення

Коли 24 лютого почалася повномасштабна війна, отець Павло був у храмі, справляв ранкову службу, яку перервала працівниця Будинку органної музики: «Вона прибігла посеред служби й каже, що треба все зачиняти й евакуюватися. Ми спочатку закінчили службу, а тоді пішли до керівництва Будинку органної музики. Вони пропонували закрити будівлю, тому що такий був наказ від міністерства, але ми сказали, що цього не зробимо. Люди в часи війни найбільше потребують Бога». 

Отець Павло вирішив залишитися та продовжити щодня справляти службу, щоправда, у підвальному приміщенні під храмом. «Дуже багато людей почало приходити з важкими запитаннями: чому так сталося, за що. З деякими людьми я говорив по кілька годин – усі потребували підтримки. А ввечері я повертався додому, у квартиру, і було чутно, як гусениці бронетехніки товчуть по асфальту. Київ був оточений», – ділиться настоятель.

На щоденні ранкові служби пішки, коли не працював транспорт, приходили парафіяни та працівники храму. Приносили хто що зміг роздобути, наприклад, органістка пані Оля вистояла двогодинну чергу за хлібом і принесла його до храму. 

«Це було щось неймовірне», – пригадує отець. «Бог, по суті, відчинив для вірян двері, бо всі з Будинку органної музики евакуювалися, тож ключі залишилися в нас. І так залишається до цієї пори».

 

Тяганина з Мінкультом 

Після відставки міністра культури й інформаційної політики Олександра Ткаченка ситуація з передачею храму парафії не змінилася. Отець Павло додає, що повернення храму парафії було обіцяне ще в 1991 році: «Сказали рік-два і повернуть. На цьому місці молився святий вже Іоанн Павло ІІ, – отець Павло вказує на місце біля 150-річної ікони, що збереглася під час пожежі. – І президент України тоді пообіцяв Папі, що храм уже передають. Потім були Укази президента щодо процедури повернення храму у 2005 році. За цей час змінилися 18 міністрів культури, яким ми писали. Учора я отримав чергову відповідь від міністерства. І це знову ті ж самі відповіді, що за радянських часів, посилаючись на рішення УРСР 1979 року про те, що храм не може бути повернуто. Мало змінити герб чи назву вулиці, треба змінити менталітет, який є загарбницьким, проросійським. Тому що ця будівля була побудована католиками. Її будували протягом десяти років у важкі часи, перед революцією. І її будували саме для Бога. Але потім тут зробили магазин, склад, Будинок органної музики».

Отець Павло зазначає, що особливо смішними здаються виправдання про те, що костел не можуть передати парафії через те, що немає куди перенести Будинок органної музики. Але з 2021 року, після пожежі, у будівлі вже немає органу – він згорів. «30 років писали, що перешкодою до повернення храму є орган. І тут уночі, коли була репетиція працівників Будинку органної музики, орган горить ущент. Тобто вже немає ніякої перешкоди» – розповідає отець Павло. На його думку, враховуючи, що вже понад два роки Будинок органної музики взагалі не має стосунку до цієї будівлі, передача костелу парафії залишається кроком доброї волі від влади: «Тим більше це було публічно підписано, що до 1 червня 2022 року святиню повернуть парафії».

Отець Павло показує на стелю, затягнуту білою тканиною, вилинялі стіни та потерту дерев’яну підлогу, яку парафіяни заледве відчистили від грибка після того, як Мінкульт у ході реставрації накрив її плитками: «Цей храм у центрі Києва є відображенням нашої держави. Така гарна, але, на жаль, понівечена, нещасна будівля».

 

 

Ремонтні роботи та реставрація

Поки будівля костелу в державній власності, реставрувати її коштами меценатів не можна. Хоча настоятель запевняє, що у храму вистачає охочих допомогти з відновленням. На будівлі храму розміщений великий QR-код із закликом підтримати реставрацію. Також під час запису розмови ми спостерігаємо роботу реставратора, який працює зі скульптурами.

«Чому державі важко віддати нам храм? Ну бо 32 роки на його утримання виділяються кошти. Подивіться тепер на стан храму», – усміхається отець Павло й додає, що писав із цього приводу Офісу генпрокурора. «Я думаю, що Бог, який це все розпочав, – настоятель показує на місце, де до пожежі був орган, – доведе цю справу до кінця».

 

 

Отець Павло розповідає також, що велику частину культурного надбання вже не повернути. Радянська влада знищила 360 скульптур та ікон. З храму врятувалася лише одна оригінальна ікона, що зрештою пережила й пожежу. Скульптури для костелу на замовлення робив видатний міланський архітектор Еліо Саля, який у Києві також відповідав за будівлю Національного банку та головного корпусу КПІ. Настоятель мріє відновити будівлю такою, як вона була створена Городецьким. 

 

 

«За радянських часів, на жаль, тут усе стало навпаки. Вхід перенесли на інший бік. Через значні втручання в будівлю наробили багато проблем – досі затікає в підвал вода», – парафіяни самотужки борються з цими наслідками. До того ж храм розташований під Черепановою горою, і вся вода, особливо під час зведення нових житлових будинків, ллється під нього. 

Скаржаться працівники й на результат протиаварійних робіт. Настоятель розповідає, що на стіни будівлі було вилито 600 тонн води, що залилася в підвал і зібралася навколо колон. У будівлі поширився грибок, який просто прикрили плитами. Парафіяни почали знімати плити, коли відчули запах цвілі.

«Ми маємо лише ключі, але не маємо жодних документів. Ремонт може робити лише балансоутримувач. А так виходить, ані держава нічого не робить, ані нам не дає такої можливості», – настоятель проводить паралель з орендованою квартирою та власною. Каже, що лише господарі можуть щиро турбуватися про стан свого житла. Також додає, що Будинок органної музики має 45 томів документації, до якої парафія не має доступу. Тому у випадку затікань вони повинні самі досліджувати, чому та звідки виникає проблема.

 

Про Папу Римського

Наостанок ми питаємо отця Павла про слова та дії Папи Римського Франциска, з яким настоятель храму зустрічався вже під час повномасштабної війни. 

«Папа – це теж людина. Ми дослухаємося до нього у справах віри та моральності. А коли йдеться про якісь висловлення про Україну, варто згадати, що він – аргентинець. Чи можемо ми якось прокоментувати бодай якісь аргентинські питання? Думаю, що ми могли б так само радикально помилятися. Після останнього висловлення Папи зібралося багато єпископів, які написали звернення до нього. Так само я, комунікуючи з Папою, розповідаю правду та запрошую в гості», – каже отець Павло, коли його переривають гості церемонії вінчання, що має відбутися після нашої розмови, і він іде готуватися до служби. 

   

Марія-Тереза,

волонтерка та комунікаційниця храму

Марія-Тереза – парафіянка костелу, яка кожного дня допомагає в храмі. «Ми жартуємо, що я піарниця собору», – ділиться дівчина. Її мета – доносити правду про костел, розвінчувати міфи, спілкуватися з пресою, вести сторінки в соцмережах. «Коли я розповідаю друзям, що волонтерю в костелі, вони часто питають, коли вже органні концерти. Люди не розуміють, що костел і концертна зала – не одне й те саме», – ділиться Марія-Тереза.

 

За словами дівчини, її стосунки з храмом почалися ще до народження, коли батьки Марії-Терези повінчалися тут. Потім у костелі святого Миколая охрестили й саму дівчину. Тепер вона відчуває відповідальність за збереження храму, у якому минула значна частина її життя, і працює як над відновленням історичної справедливості щодо будівлі, так і допомагає по місцю. Паралельно дівчина працює на католицькому телебаченні.

Не згорів, а переродився

Марія-Тереза розповідає, що коли вперше зайшла до храму після пожежі, усе навколо було чорне. «Але я вперше побачила вітражі», – розповідає дівчина. «Раніше вони були приховані органом, хоча це насправді місце не для нього. Я лише тоді усвідомила, що це вівтар, який радянська влада намагалася замаскувати», – розповідає дівчина. Урятувати вітражі не вдалося, бо через них гасили пожежу. Зараз у вікнах тимчасові металопластикові склопакети. «Насправді це було якесь таке відчуття, ніби це був фенікс, який згорів, але насправді переродився», – згадує дівчина початок регулярного волонтерства в храмі. 

«Після пожежі я усвідомила, що саме наше покоління зараз відповідальне за те, чи буде збережена така унікальна пам’ятка архітектури», – ділиться Марія-Тереза. Вона розповідає, що її неймовірно обурюють новини про те, що в храмі вже відбулася реставрація чи ремонт. Дівчина була однією з тих, хто підіймав чорні плити, що ними вкрили підлогу, і знаходила під ними залишки сміття, води та цвілі. «Це як перелом помазати зеленкою», – каже засмучено. «Тому зараз ми намагаємося докричатися про те, що пам’ятка руйнується. У країні дев’ять років триває війна, і це постійно не на часі, але ми маємо людей, які готові допомогти відреставрувати храм. Потрібен лише дозвіл», – каже Марія-Тереза.

 

 

Гуманітарний штаб у храмі

24 лютого 2022 року Марія-Тереза зустріла в храмі. Прокинувшись зранку від звуку вибуху, вона подумала, що, можливо, щось вибухнуло в смітнику біля дому та поїхала до храму. Лише після ранкової служби вона дізналася, що почалася повномасштабна війна, а те, що гучно вибухнуло біля її будинку, було уламком російської ракети. З того дня дівчина щодня в храмі. 

«У нас є руки та ноги, ми хотіли допомагати. Спочатку пішли у військкомат питати, які є потреби, а потім нам привезли першу фуру гуманітарної допомоги», – Марія-Тереза розповідає, як у березні 2022 року в будівлі костелу розгорнули гуманітарний штаб. Каже, що були гори допомоги: «Там у нас стояла їжа, там – підгузки, поруч із ними – засоби гігієни». 

До костелу телефонували волонтери, приїжджали з Київської області. Гуманітарну допомогу з костелу доставляли навіть в окуповані населені пункти. «Страшно було, руки тремтіли, а ми вантажили ці машини, які приїхали прихованими дорогами», – розповідає Марія-Тереза. День парафіяни-волонтери починали зі служби, на яку приходили пішки після закінчення комендантської години, а після працювали в гуманітарному штабі. Так минуло кілька місяців.

«Для мене найцінніше – це бачити, як військовий сидить тихенько в порожньому костелі. Я тоді думаю, що за це ми й боремося. Щоб у будь-який момент будь-яка людина могла прийти в храм і набратися духовної сили та спокою», – розповідає дівчина.

Під час повномасштабної війни у храмі справили перший в історії похорон. «Ще з радянських часів це було заборонено. Мабуть, псувало імідж концертної зали», – каже дівчина. Але зараз, коли двері храму відкриті для відвідувачів, тут вінчаються, хрестять дітей і прощаються із захисниками.

 

   

Пані Оля,

органістка костелу

Ольга працює в костелі 31 рік, із 1992 року. «Усі роки, що я тут працюю, мене звуть пані Оля – для мене це вже ніби одне слово», – усміхається. Пані Оля вчилася в консерваторії. Каже, що в ті часи на органі не можна було навчитися грати в музичній школі, але і в консерваторії не вчили літургійну музику: «Це були взагалі не ті часи. Хоча, наскільки я знаю, зараз також не навчають цього. Усього я вчилася вже тут, на ходу. Мене вчили монахині, сестри, органісти, які грали в інших країнах»

 

Коли пані Оля прийшла працювати до храму, вона не була вірянкою, адже її дитинство минуло в Радянському Союзі й тоді про це не йшлося. Хоча її бабуся ходила в цей храм, коли була дитиною: «Коли я прийшла сюди працювати, вона ще була жива й була безмежно щаслива, що я працюватиму тут». Після того, як стала органісткою в храмі, пані Оля отримала катехизу від настоятеля, вінчалася з чоловіком і хрестила двох із трьох своїх синів. Старшого хрестила ще в православній церкві. 

«І вінчалися мої сини тут, я їм грала. І онуку мою хрестили нещодавно – я теж їй грала», – усміхається пані Оля. За понад 30 років роботи вона звикла до органу і каже, що, звісно, після займання їй було дуже важко, бо це був її робочий інструмент – вона грала на цьому органі всі урочисті меси, які були в храмі, і вінчання.

У день запису розмови в храмі також відбувається вінчання, але великого органу вже немає, пані Оля гратиме на електронному органі, що схожий на синтезатор і лише віддалено нагадує звуки органу. 

«Також я грала тут на концертах років із десяти зі співачкою Ларисою Назаренко. У храмі був чудовий хор, який співав під цей орган. З цим інструментом у мене пов'язана вся моя молодість. Так що, звісно, інструмент було дуже жаль. Але попри це, для мене орган все-таки не є головним у храмі. Це, безумовно, страшна подія, але було би набагато гірше, якби вигоріло все», – каже пані Оля.

Пристойний, але не унікальний орган

Пані Оля додає, що інформація про те, що орган у костелі святого Миколая був історичним та унікальним – не зовсім правдива. «Це був пристойний орган чеської фірми Rieger-Kloss, який десь 1979 року чехи тут встановили. Але за стільки років він уже потребував ремонту, оновлення дротів – вони ж зрештою й зайнялися», – розповідає пані Оля. Органістка каже, що в Києві є й інші органи, можливо, навіть якісніші, попри те, що цей вона дуже любила. 

Жінка радить послухати орган у костелі святого Олександра на вулиці Костьольній. Також каже, що більший орган є в малій залі консерваторії, в оперній студії. «Я там давно не була. Можливо, ті органи також потребують ремонту. Але по своїй суті вони більші за той орган, що стояв тут. І це я не говорю вже про всю Україну і світ. Тут був чудовий орган, але я б не перебільшувала його значення», – каже пані Оля.

Орган Rieger-Kloss 1979 року поставили не на тому місці, де він мав би стояти за проєктом Городецького, а на вівтарі. Пані Оля каже, що це не давало його звучанню розкритися повністю: «Орган не грає локально – там, де він стоїть. Під час звучання органу грає все: і стіни, і вітражі. Буде набагато краще, якщо поставити його на своє місце», – пані Оля мріє про ремонт і новий орган у костелі. А поки що сідає за невеличкий електронний інструмент і починає грати – весілля має звучати урочисто навіть тоді, коли інструмента немає.