Де ти працюєшЯ працюю в «Довженко-Центрі»

Чи не вперше, що впадає в око в будівлі, – це розташований ліворуч відділ продажів White Lines, таке сусідство дивує. Візуально здається, шо «Довженко-Центр» має лише шість поверхів, але насправді їх вісім, пояснює програмна менеджерка Сцени 6 Маріанна Танська. Зараз у центрі працює 50 людей.

У такій будівлі справді можна заблукати. На першому поверсі – книжкова крамничка, кафе Eter, а також новостворений коворкінг, який відкрили, щоб спостерігати за діями силовиків (напередодні в центрі були обшуки). Працівники помітно нервують і знову чекають на СБУ й прокуратуру, але в день нашого візиту так ніхто й не приходить.

Другий поверх – це адміністративне крило, де розташований кіноархів. Саме тут 10 листопада протягом семи годин були заблоковані зо два десятки працівників, які фактично стали заручниками під час обшуків.

Третій поверх зараз порожній, хоч у часи «до Нижньоюрківської» тут було рейвове місце, каже Маріана Танська. На четвертому поверсі – фільмофонд, а поверхом вище – Музей кіно: виставкові зали й фонди, кінолекторій. Ще вище розташовані кінолабораторія й майданчик для виступів, Сцена 6, що фактично включає й сьомий поверх. А з восьмого, як бонус, відкривається панорама на Голосіївський проспект і парк, а також на ЖК.

Музей кіно

У музеї дві виставкові зали, зараз порожні, і фонди, зазвичай закриті для публіки. Нам щастить: ми потрапляємо саме туди. На полицях, прикритих, до речі, «шторками» із натуральної бавовни, зберігаються речі невеликих габаритів: кінокамери, кінопризи, сумки з фестивалів, колекція значків із кінофестивалю «Молодість» і навіть пляшка з-під горілки, випущеної до ювілею народного артиста Костянтина Степанкова.

Із сучасної епохи тут – коробки з «Нової пошти», пристосовані для зберігання музейних предметів. Одна з них схожа на коробку з новорічними іграшками. Тут бутафорія, яку для однієї з анімацій створив власноруч Юрій Скирда, художник і режисер студії «Київнаукфільм» і батько головної мистецтвознавиці музею Марини Скирди. Це козацька «амуніція», штофи, ляльки, які можна розібрати на кілька частин, щоб відтворити потім покадрові рухи.

Зараз у музеї немає постійної експозиції. Після повномасштабного вторгнення вирішили зосередитися більше на функції збереження: 24 лютого, коли уламки російської ракети поцілили в білборд неподалік від «Довженко-Центру», у кінолекторії розбилося кілька вікон. Загалом фонди без вікон влаштовані так, що відділені від зовнішнього простору двома, а іноді навіть трьома стінами, але багато експонатів однаково перенесли в «спеціальні таємні місця центру».

Марина Скирда

головна мистецтвознавиця Музею кіно

«У мене такий музейний стаж, що я вже сама собі обираю керівників», – каже Марина Скирда. Вона закінчила Національну академію мистецтв (тоді вона ще звалася художнім інститутом) як спеціалістка з візуальних мистецтв і вже більше 30 років досліджує мистецтво. Працювати в «Довженко-Центр» прийшла на запрошення колишнього директора Івана Козленка. До цього працювала в Національному художньому музеї, де пережила дві революції, тож замість обіду – ходила на віче на Майдан:

«Пам’ятаю картинку зі сходів музею 19 січня 2014 року, як почали розхитувати автобус, як його запалили, сніг був чорний від кіптяви. У той день люди протестували проти заборони закривати обличчя. Уранці мій чоловік Олег Бадахов (він був художником у театрі) приніс нам до музею маски зайчика, білочки, лисички. Відвідувачі приходили ледь не з каструлями на голові. Це був креативний спротив, карнавал вільних людей». А у 2004 році працівники навіть вирахували шпигунку, яка сказала протестувальникам, що також працює у музеї, і вилучили в неї папки з доказами фальсифікації виборів.

У Музеї кіно «Довженко-Центру» Марина Скирда працює вже п’ять років, зокрема готувала його до відкриття у 2019 році. Каже: «Коли я прийшла сюди, це місце здалося мені оазою здорового глузду, прекрасного смаку, інтелекту. Ще й вікна виходять на Голосіївський парк. Я сказала, що хочу тут жити. Але думала, як шкода, що всі громадські активності, марші, відбуваються в центрі, а я так далеко, – і з болем продовжує:

«Музей здавався мені нішею, де можна сховатися від усіх бід плинного світу, найбільш захищеним місцем. Так було до останніх тижнів, поки не почалася кампанія проти інституції. У мене в голові не вкладається, як можна замахнутися на те, щоб усе знищити. Я відчуваю загрозу для способу життя, який ми всіма способами вкорінювали, і це завдає мені невимовного болю».

Марина Скирда каже, що поділяє ідеали команди в ставленні до роботи й збереженні спадщини. Зараз вона ділить обов’язки зі зберігання музейних фондів із в.о. директора «Довженко-Центру» Оленою Гончарук. Музейний відділ збирає і зберігає експонати, складає наукові паспорти й каталоги, надає інформацію іншим відділам центру, створює експозиції й популяризує їх за допомогою екскурсій, лекцій і програм.

«По тому, який я маю вигляд, можна судити, чим сьогодні буду займатися», – розповідає Марина Скирда. Якщо робота у фондах, то треба вдягати спецодяг, халат. Бо як би там не було прибрано, коли торкаєшся експонатів, руки до кінця дня чорні.

А якщо прохолодно, може мати на роботі й цілком рокерський вигляд: одягає куртку, яку ще в 90-х роках подарував колишній чоловік Лесь Подерв’янський.

Відповідний вигляд треба мати й тоді, коли прийшли відвідувачі й треба провести екскурсію: «Екскурсовод – це обличчя музею. Як би я не почувалася, треба вдягнути підбори, «зробити» обличчя й пурхати». Часом це найбільш виснажує в роботі, після екскурсії хочеться просто помовчати, ділиться Марина Скирда.

Складно було розібратися і з технічними моментами кіносправи, тому настільною книгою став довідник кіномеханіка, каже мистецтвознавиця. Вона показує величезну інструкцію для користування однією з червоних машинок, які стоять у лобі центру. Загалом правила користування більше скидаються на повноцінну книгу, креслення там зроблені від руки.

Від руки потрібно й підписувати експонати після того, як їх розділили за групами: треба відрізати акуратну бірку, поставити штамп і мотузочком прив’язати цю бірку до експоната. На бірці – номер з інвентарної книги, а на кожному стелажі – топографічний опис. На цьому робота не завершується: кожен експонат ще треба дослідити і створити його науковий паспорт.

Із габаритними експонатами буває важко. Для того, щоб перемістити проявочні, кінокопіювальні чи реставраційні машини, доводилося збирати команду з силачів «Довженко-Центру» (майже всіх чоловіків, які там працюють), жартує Марина Скирда. А під час першої виставки «ВУФКУ. Lost & Found», за задумом кураторів проєкту, на тимчасове зберігання до музею привезли трактор – точно такий, як на кадрах знаменитої стрічки Довженка «Земля»: «Це було надскладне завдання, з яким ми впоралися з честю», – коментує мистецтвознавиця.

Для кожного експоната створюють потрібні умови зберігання. Наприклад, плівку у фільмофонді треба зберігати за низьких температур, а є ще папір у кіноархіві, тривимірні об’єкти з металу, скла, пластика, текстилю в музеї. Найбільш рідкісний матеріал тут – китовий вус. Це реквізит до документального фільму «Бачу кита», який знімали в Одесі. Сама стрічка не збереглася, зате зберігся китовий вус як згадка про китобійну флотилію, що колись існувала в місті, розповідає Марина Скирда.

Плівку треба зберігати, навіть якщо в неї є цифрова копія, це відповідає міжнародним нормам: «Людство лише вчиться захищати «цифру» від кіберзагроз», – зауважує мистецтвознавиця. І підкреслює, що завдання «Довженко-Центру» ширше, ніж лише зберігати кіно на плівках.

Марина Скирда спеціалізується на програмах для дітей від шести років: учить їх дивитися й розуміти кіно, а згодом – знатися на художній мові. Багато з учнів обрали творчі професії, стали режисерами, художниками, операторами. Себе називає «музейною бабусею» й дуже тішиться, коли її вже дорослі учні приводять до неї своїх дітей.

Фільмофонд

Головну спеціалістку з фільмових матеріалів зустрічаємо за роботою: разом із двома іншими працівницями вони сидять за столом перед великими коробками з бобінами й перемотують плівку із характерним звуком – звуком магії кіно. Так працівниці фільмофонду перевіряють копії фільмів, це щоденна робота відділу, пояснює Олена Сердцева.

За технічними умовами контроль кожного фільму повторно здійснюють що п’ять років, а у фільмофонді зберігається більше 52 тисяч одиниць фільмових матеріалів. Дані про кожен фільм і результати контролю фіксують у всіх супроводжувальних документах.

«Коли тільки прийшла працювати, то перше, чого потрібно було навчитися, – перемотувати плівку. Спершу я нею порізала руки», – згадує Олена Олексіївна.

Якщо спеціалісти з фільмових матеріалів помічають, що плівка, наприклад, зсілася або розтягнулася, то вони зволожують її спеціальним розчином, що має у складі, зокрема, гліцерин й ефірні олії.

Крім того, на плівках, які отримує фільмофонд, може з’явитися грибок від вологості – тоді їх також реставрують за допомогою спеціального розчину. Звісно, є плівка, яка вже не підлягає реставрації (наприклад, вона пролежала 20 років на горищі й зовсім злиплася від неправильних умов зберігання: у фільмосховищі підтримують температурний режим 17°С).

Олена Сердцева

головна спеціалістка з фільмових матеріалів

Олена Олексіївна – одна з тих, хто працює в цій будівлі найдовше, 43 роки (до відкриття «Довженко-Центру» працювала на кінокопіювальній фабриці). Олена Сердцева тут із дитинтства, пам’ятає всі «ялинки»: на фабриці працювала її мама.

Тож уже у 18 років вона стала контролером позитиву: треба було копіювати фільми, надсилати їх у кінотеатри, а також дивитися їх на прискореному екрані, щоб проконтролювати всі плани й помітити можливі недоліки на плівці. «Із часом уже навіть мій чоловік знав, де кінець частини», – розповідає Олена Сердцева. І додає, що дивитися кіно – це й досі найулюбленіше в професії.

Паралельно з цією роботою Олена Олексіївна пішла навчатися кінофототехніки. Пізніше перейшла працювати до відділу вихідних матеріалів: із негативом, позитивом, фонограмами. Працювала, зокрема, і з фільмами, які відправляли на експорт.

У 1990-х роках відкрили негативно-монтажний відділ, й Олена Сердцева навчилася монтувати: «Показали, як монтувати, й у відпустку пішли. Коли вперше тримала ножиці в руках і треба було різати негатив, рука тремтіла. Негатив – єдиний матеріал, який не можна виправити, якщо ти його пошкодиш».

На питання, що робити, коли таки неправильно порізали плівку, відповідає: «Було декілька разів таких. Я другим планом це продовжувала, щоби синхронність була. Глядач, який не має досвіду, не помітить, якщо «різонути» два чи три кадри. А я помічу. Наприклад, люди плескають у кадрі, й у них руки не так смикнулися».

Загалом Олена Сердцева монтувала протягом 20 років, створила більше 50 фільмів – художніх, науково-популярних, анімаційних: «Буває, призначають прем’єру, а фільм ще не проявлений. Пам’ятаю, прем’єра фільму Олеся Саніна «Мамай»: зібралися гості, чекають, а ми з коробками їдемо в таксі, тоді були затори».

Пощастило працювати з такими митцями, як-от: Кіра Муратова, Олесь Янчук, Сергій Маслобойщиков: «Ні, не вимогливі. Спільну мову знаходили з усіма». Щоправда, згадує, як одного разу Кіра Муратова передивилася роботу й наказала видалити великий шматок. І його видалили, бо так було треба.

«Я можу сама зібрати й показати фільм. Так, кіномеханіком теж була, для себе: стало цікаво. Хтось у відпустці був, хтось на лікарняному, а виконувати замовлення треба. Ніхто не дивився, хтось знає, як робити чи ні, просто йшли й робили», – підсумовує Олена Олексіївна.

Коли утворився фільмофонд, Олена Сердцева навчилася оцифровувати фільми. Зараз працюють так: кінознавці з архівного відділу замовляють плівки, які вони хочуть відсканувати для демонстрації на цифрових носіях,

а спеціалісти з фільмових матеріалів готують їх до сканування, тобто для переведення в «цифру». Вони мають простежити, щоби на плівці не було пошкоджень. За потреби – почистити її вручну, зробити склейки, укріпити, а також відібрати найбільш якісні копії, якщо їх існує кілька. Лише після цього плівки передають до лабораторії, де їх сканують.

Крім того, Олена Олексіївна продовжує контролювати фільми, які привозять у центр уже на жорстких дисках у різних форматах. Тільки тепер передивитися стрічки на брак треба на комп’ютері. Олена Сердцева зауважує, що за потреби навіть виправляє орфографічні помилки в субтитрах. Але плівці не зраджує: «Я знаю цінність плівки, скільки вона коштує і яка праця в неї вкладена. Ліквідувати плівку – це буде злочин століття, – вважає Олена Сердцева й додає: – Ми як родина, знаємо одне одного багато років. Люди йшли на іншу роботу й поверталися. Хто потрапив у кіно, того воно вже не відпустить».

Кінолабораторія

Заходимо до єдиної державної кінокопіювальної лабораторії в Україні. Саме на базі цієї лабораторії ще за часів СРСР виготовили перші кольорові мультфільми. Зараз кінолаб на замовлення друкує й обробляє кольорові й чорно-білі фільмові матеріали, виготовляє й реставрує кінокопії, сканує цифрові матеріали.

Із начальником кілолабораторії розмовляємо в невеликій теплій кімнаті, на тлі нашої розмови гудить сканер, він переводить плівку в цифру. У проявлювальній залі робимо фото, але сидіти там було б зимно. У цій просторій кімнаті розташовані великі машини, які важать кілька тонн. Це копіювальна, хімічна, аналітична лабораторії і проявлювальна кімната.

Копіювальна і проявлювальна поєднані віконцем, через нього копіювальник передає проявлювальнику копію в закритій коробці. Той заряджає плівку в касету, а потім запускає процеси в проявлювальній. У центрі є три проявлювальні машини для окремих процесів: негатив, позитив і для чорно-білого. Також є копіювальний апарат, машина запису оптичної фонограми, сіневатор (машина для оптичного друку з цифрового носія на плівку) і маленькі машинки, як-от сенситометри чи денситометри. Крім того, на сьомому поверсі розташована складальна – приміщення, де виготовляють хімічні розчини. Потім вони потрапляють у проявлювальні машини через хімічні блоки – серце всіх цих машин.

Але начальник кінолабораторії Олександр Бертман проти сухих описів і переконаний: щоб зрозуміти цей світ машин, потрібно прийти на повноцінну екскурсію: «Коли воно все живе, гуде, пульсує, це взагалі зовсім по-іншому».

Олександр Бертман

начальник кінолабораторії

За освітою Олександр Бертман – слюсар механоскладальних робіт, який знається на нестандартному обладнанні. З 2012 року почав працювати в комерційних організаціях, які займалися тиражуванням плівки для кінотеатрів. Але після 2014 року ситуація ускладнилася, бо більшість плівкових кінотеатрів були розташовані на сході й півдні України. Із ностальгією згадує, що це була робота, де міг залишатися майже на три зміни: бо якщо процес тиражування почався, його вже не варто зупиняти (інакше наступного дня після зупинки машин хімічний розчин доведеться корегувати).

У «Довженко-Центрі» Олександр Бертман працює більше п’яти років. За час пандемії й повномасштабної війни тут поменшало комерційних замовлень (за цей рік їх було два). Останнім часом займається переважно скануванням й обробленням плівки на запити архівного відділу: «Наші науковці – красавчики, такі програми збирають! Не встигаю за ними, так багато завдань накидують». Також час від час перезаписує жорсткі диски з «цифрою» (із часом освоїв й оброблення цифрових матеріалів).

Але роботи з плівкою йому не вистачає: це робота кропітка, але дуже цікава. Наприклад, зараз не займається проявленням: плівкових кінотеатрів не залишилося. Водночас Бертман зауважує, що плівка більш надійна, як порівняти з «цифрою»: «Якщо державі треба зберегти фільм, вона вклала в нього бюджет, то краще, ніж плівка, нічого немає. За необхідних умов плівка зберігається протягом ста років, а деякі її види можуть зберігатися ще довше».

За його словами, найбільш цікаві спогади пов’язані з фільмами Кіри Муратової. Він називає їх «специфічними»: «Ми робили копії фільмів, треба було записувати фонограму. Це роблять у невеликій кімнатці, де стоїть фонограф. Мені потрібно внести всі параметри, зарядити плівку й бути там увесь час, поки йде запис, щоби його контролювати. Якщо потрібно, запис треба зупинити й перезаписати знову.

Коли не бачиш візуального ряду, лише постійно слухаєш діалоги у фільмах (а вони доволі часто повторюються), це скажене випробування – думав, вилізу на стіну. Але потім спіймав себе на думці, що мені таки подобаються фільми Муратової», – усміхається начальник кінолабораторії.

Про колектив «Довженко-Центру» Олександр Бертман розповідає як про великий мурашник, де постійно кипить робота: «Усі настільки завзяті! Це робота, яку потрібно робити разом. Якщо кожен у своєму просторі, окремо, діла не буде. Це унікальний центр, таких фахівців більше нема».

Натомість відзначає, що фінансування центру не настільки хороше, як хотілося б: обладнання, яке потрібно замінити вже двічі чи тричі, досі працює, і це впливає на якість його роботи. Наприклад, щоб перенести матеріали зі сканера на робочу станцію, потрібно три або чотири години на одну частину фільма. Загалом налаштувати машини – це найбільш складна робота, коментує Олександр Бертман і відразу ж додає: «Але потім працює як годинничок!»

Якщо розглядати найгірший сценарій (раптом із «Довженко-Центру» треба буде виїжджати), це буде для начальника кінолабу вже четвертий переїзд разом з обладнанням: «Це займе купу часу. Ще один переїзд я просто не переживу, у мене поїде дах. Це обладнання треба буде не лише розібрати, а й зібрати докупи, воно має працювати».

Попри все, каже, що досі продовжує вчитися в колег: «Завжди поряд є той, у кого можна навчитися, перейняти досвід, який ти більше ніде не отримаєш. Насправді боляче дивитися, що все це може зникнути просто так. Коли шпиняють центр, шпиняють і нас».

Кіноархів

Крім наукової й архівної діяльності, працівники архіву формують програми кінопоказів і комунікують із кінофестивалями. Простіше кажучи, спеціалісти, які тут працюють, досліджують кіно й роблять його доступним за допомогою освітніх, видавничих і виставкових проєктів. Колекція центру нараховує більше семи тисяч архівних одиниць і більш ніж 24 тисячі документів у паперовому кіноархіві.

Альона Пензій

провідна кінознавиця

Альона Пензій закінчила коледж легкої промисловості й могла б стати менеджером взуттєвого виробництва. Але на останньому курсі познайомилася із «Довженко-Центром»: «Це був, здається, 2011 рік, тут було багато активностей. Я так зацікавилася цим, що пішла вчитися на кінознавця в Київський національний університет імені Карпенка-Карого. Своїми проєктами «Довженко-Центр» показав мені, що досліджувати й презентувати українські кіно й культуру не нудно», – розповідає кінознавиця.

Із 2018 року вона працювала у відділі промоції, була менеджеркою з дистрибуції кіно. Пізніше Пензій перейшла працювати в науково-програмний відділ, зараз досліджує українську анімацію, готує програми для українських фестивалів, презентує фільми й щодня відповідає на численні листи колегам із-за кордону. Каже, що після повномасштабного вторгнення увага до українських фільмів зросла вдвічі.

Найближче завдання для відділу – зробити опис анімаційної колекції «Украніма», що містить близько 500 фільмів. Для цього треба подивитися принаймні мультфільмів п’ять на день, написати до кожного синопсис й анотацію, внести їх у велику таблицю в електронному вигляді (є окремі фахівці, які займаються паперовим архівом).

У процесі роботи приходять ідеї для анімаційних програм. Ці ідеї обговорюють у відділі, створюють концепцію, пишуть програму. А коли вона готова, звертаються до фільмофонду й кінолабораторії, де потрібні плівки готують і сканують – переводять у «цифру».

Зізнається, що любов до анімації проявилася не відразу, а лише тоді, коли довгий час нею займалася: «Раніше я більше розглядала документальне кіно. А коли почала дивитися анімацію, то почала в ній розбиратися, мене це затягнуло в процесі».

Працюють і з сучасними проєктами, збирають короткометражки й випускають у прокат. У такі альманахи входили, наприклад, стрічки Антоніо Лукіча, Ірини Цілик, Дмитра Сухолиткого-Собчука. Не для всіх кінотеатрів зрозумілий формат альманахів, але багато кажуть, що такі покази – поштовх для режисерів, коментує Пензій.

Запитуємо, чи хочеться дивитися кіно у вільний час, якщо цілий день займаєшся ним на роботі: «Ти цим увесь час живеш. Якщо думаєш про кінопрограму, не можеш зупинити цей процес о шостій. Тому я приходжу додому й продовжую пропагувати всім своїм рідним і знайомим українське кіно, зокрема й анімацію. У мене чоловік теж пов’язаний із кінематографом, ми з ним і вдома говоримо про кіно. Часом здається, що всі довкола говорять про кіно», – усміхається кінознавиця.

«Мені здається, «Довженко-Центр» приблизно з 2011 року веде активну публічну діяльність. Вона помічена суспільством, але чомусь не помічена керівними органами. Мене завжди дивувало: «Ого, так можна розповідати про українську культуру й про українське кіно? І хотілося долучитися, також відкривати скарби», – розповідає Альона Пензій.

«Реорганізувати» центр – значить розділити його на три окремі юридичні особи, інституція втратить цілісність, – каже Пензій: – Сенсу в моїй роботі не буде, якщо від нас заберуть фільмофонд. Що я буду досліджувати? Як я буду робити програми? До кого буду звертатися, щоб вони відсканували? Це цілісний процес. І втрата «Довженко-Центру» для нас стане втратою для всього українського суспільства».

Восени 2022 року кіноархів планував створити велику виставку до 95-річчя української анімації (з дня створення першого мультфільму «Солом’яний бичок»), але через повномасштабне вторгнення проєкт поки відклали.

Натомість влітку вирішили зробити живий архів, записували інтерв’ю з художниками-аніматорами, які, на їхню думку, не були публічні: «Часом важко було знайти контакти: це люди дуже похилого віку, за 80, вони можуть жити усамітнено. Але було важливо відкрити цих режисерів для себе й інших людей. Наприклад, ми записали Михайла Тітова, у нього така містична, доросла анімація. Так, він не такий відомий, як [Давид] Черкаський чи [Володимир] Дахно. Але ми його трохи розговорили, десь годину записали», – каже Альона Пензій.

Найбільше втомлює в роботі бюрократична складова: договори, акти, звіти, концепції, ділиться кінознавиця. Зате найбільше надихає, коли є можливість презентувати результати своєї роботи: добірку показують на великому екрані, а після показів глядачі щось запитують. «Кіно – мистецтво, яке найкраще розуміє суспільство. А історія українського кіно – це і є історія України, зберігаючи й вивчаючи яку, ти краще розумієш сучасність», – вважає кінознавиця.

«Сцена 6 не знає, що таке вистава під час повномасштабного вторгнення», – каже Маріанна Танська. У центрі переймаються через те, що така кількість глядачів (більше 300) просто не встигне спуститися в укриття з шостого поверху в разі повітряної тривоги.

Восени майже наважилися відновити роботу – аж раптом нові ракетні обстріли. Прикро, що локація має простоювати, на неї це впливає як економічно, так і енергетично, переконана програмна менеджерка.

Зараз із міркувань безпеки всі події відбуваються в Довженко-холі на першому поверсі центру: «Зараз недоречні, наприклад, фестивалі, бо фестиваль – це свято. Але в травні ми провели «мистецький двіж», у вересні відзначили День кіно і День заснування центру. Отримали радість просто від того, що ми зустрілися. Культура допомагає піднестися духом».

Маріанна Танська

програмна менеджерка «Довженко-Центру»

Крім того, вона має відкрити й після події закрити локацію; простежити за репетиціями й саундчеками; вчасно вимкнути й увімкнути опалення, співпрацюючи з енергетичними службами центру; подбати про техніків на світловій і звуковій апаратурі, а також про персонал для прибирання, проінструктувати працівників організатора щодо аварійних виходів в разі надзвичайних ситуацій. Також, як відповідальна за локації, менеджерка має здійснювати контроль за всіма базовими вимогами до локацій. Іноді – синхронізувати потоки відвідувачів у центрі, щоб ніхто з них не заплутався між поверхами, коли одночасно відбуваються декілька подій.

І, звісно, вести комунікацію з усіма, хто виступає на сцені: від дитячих танцювальних студій до закордонних інституцій. «Сцена має працювати для всіх. У нас демократичні ціни, як порівняти з іншими локаціями, щоби всі, хто хоче зустріти глядача, могли це зробити», – коментує Маріанна Танська.

«Найулюбленіше відчуття – відчуття причетності, того, що ти допомагаєш статися чомусь значному. Під час значущих подій, як-от премія Women In Arts, я відчувала себе частиною історії. Це додає ваги тому, що роблю», – каже програмна менеджерка. А ще найбільше любить класний культурний продукт, який змушує плакати, сміятися, відчувати емоції.