Де ти працюєшЯ працюю у Будинку художника

Про Будинок художника

Будинок художника побудований у 1977-1978 році. У 1960-ті роки його проект, який розробив архітектор Анатолій Добровольський у неоконструктивістських формах, не сподобався Спілці художників України, які мали згодом зайняти будівлю.

Суворий геометричний фасад доповнили «реалістичними» фігурами, яких не було у першому проекті. Саме через них Будинок художника отримав прізвисько «дім семи повішених». Бронзові скульптури є символами мистецтвознавства, сценографії, скульптури, архітектури, живопису, графіки та декоративно-прикладного мистецтва.

Будинок нараховує вісім поверхів, зовні його оздоблено білим інкерманським каменем та кольоровою керамікою.

 Одним з актуальних проектів могло б стати проведення джазових фестивалів, концертів. Я сподіваюсь, що скоро Будинок художника запрацює як єдиний мистецький центр, всі передумови для цього є.

На роботу в Національну Спілку художників України я прийшов у 1989 році на посаду референта по зв’язкам з обласними організаціями спілки художників та будинками творчості. Спілка складалась з обласних і міських осередків. Сучасна Спілка структурно майже не змінилась.

Свого часу спілки засновувалися як своєрідний ідеологічний регулятор. Державою виділялися значні кошти на культуру, художники були забезпечені замовленнями, за гроші Спілки був побудований і Будинок художника у 1977 році.

Своєрідна архітектура цієї споруди, скульптури на фасаді, помітно вирізняють Центральний будинок художника на тлі радянської забудови.

Непродуманість комунікацій, інтер’єрні недоліки, відсутність вентиляційної системи, ускладнюють проведення виставок. Відсутність температурного режиму зменшує діапазон можливого експонування творів. Важко уявити в наших залах колекції серйозних музеїв. Але за останні роки були оновлені фасадні вікна, проведені ремонтні роботи в залах. За  площею та загальним станом виставкові зали НСХУ є одними з найкращих в Україні.

Засмучує стан фонтану перед будівлею. Були проекти створення тут невеликого парку скульптури, можливого проведення регулярних перформансів, але поки цей фонтан виглядає сумним нагадуванням бездіяльності. Центральний будинок художника належить Спілці на праві власності. Державної опіки чи регулювання діяльності давно вже немає. Співпраця з Міністерством культури пов’язана з певними законодавчими ініціативами та частковим фінансуванням мистецьких проектів.

Впродовж останніх двох з половиною десятиліть регулярно проводяться великі всеукраїнські проекти всіх видів образотворчого мистецтва, численні персональні виставки. Не існує будь-яких стилістичних чи творчих обмежень, вимоги  – професійність і мистецька якість творів.

Також необхідні спільні зусилля для заповнення культурними подіями актового залу Будинку художника, оновлення звукової техніки та сценічного обладнання. Одним з актуальних проектів могло б стати проведення джазових фестивалів, концертів. Я сподіваюсь, що скоро ЦБХ запрацює як єдиний мистецький центр, адже для цього є всі передумови.

Тарас Перетятко

засновник студії звукозапису «Painthouse»

Ми знаходимося на стадії змін, в нас залишилося декілька гуртів, які фактично є нашими: The Doox, Mari Cheba та ще невідома широкому загалу група Inner child. Розглядаємо варіант зробити приміщення, де можна проводити зйомки різного плану. Є такий гурт Black Maloka, вони в нас вже знімали відео.

Зараз верхня кімната виконує роль офісу, але там теж можна проводити  зйомки у форматі ток-шоу, інтерв’ю. За домовленістю будь-хто може прийти і орендувати студію. Можна починати і з 7.00 ранку, але до 22.00 потрібно завершити роботу.

В Будинку художника досить творча атмосфера, щось в цьому все ж таки є. Мені більше подобається не сам Будинок художника, а район. Так історично склалося, що тут весь час живуть, працюють, навчаються  творчі люди: музиканти, поети, художники, актори. Ну і поряд багато закладів, де відбуваються концерти. Тут легко створювати, є натхнення. На даний момент студія працює завдяки друзям, партнерам, які нам допомагають. Ми маємо зручне комфортне місце для роботи в центрі.

 Це місце – це прожите все наше життя. Це зараз воно завмерло, а раніше все було живе. Раніше, як тільки приїжджали іноземці, відразу приходили сюди, тому що це бренд.

Наша галерея існує в Будинку художника з 1999 року, вже 18 років. За освітою я художник книжкової графіки,  була плакатистом, але це споріднені між собою техніки. Мій чоловік, Володимир Вештак, теж художник-плакатист. В нас велика колекція післявоєнного українського плакату. Думаю, що одна з найбільших на пострадянському просторі, а може і в Європі.

Особливість нашої професії – самозайнятість, і це так наклало відбиток, що ми з чоловіком зайнялися виставкою діяльністю, їздили в Польщу, Америку, потім запрошували американських художників сюди.

Починали діяльність як графічна галерея, але під тиском  життя, обставин, ринку ми трохи змінюємося, і вже показуємо не тільки графіку та плакати, з якими пропрацювали десь 6 років. Зараз ми більше орієнтуємось на сучасних художників Києва зокрема і України загалом, це буває і графіка, і мішана  техніка, і живопис. Орієнтуватися на те, з чого ми починали, зараз неможливо, галерея має жити.

Працюємо 5 днів на тиждень, окрім понеділка та вівторка. Кожні два тижні відбувається нова виставка. За ці 18 років зроблено дуже багато.

В нас є своя аудиторія. Так як ми в Будинку художника знаходимося, то до нас іде і багато художників, і студентів академії. В нас найбільше професійних глядачів. Для художників це теж важливо, вони мають не тільки займатися творчістю, але і бачити роботи інших, уявляти себе на цих стінах, чомусь вчитися. Порівняння – це один із інструментів росту, творчого та професійного.