Економічний фронт«Перші два місяці хотілося назад»: історії військових, які повернулися до цивільного життя

До початку війни Ігор Золотар, як і багато хто з теперішніх військових, мав мирну професію. Закінчив фінансово-економічний факультет КНЕУ, працював у банках, фінансових установах і платіжних системах. На момент початку війни займав позицію директора департаменту з розвитку бізнесу Nova Pay, яка входить до складу групи компаній «Нова пошта». «Я завжди дотримувався позиції, що буду жити в Україні. Відмовився від кількох гарних робочих пропозицій за кордоном. Для мене Україна – це спосіб життя. Місце, яке хочеться робити кращим, розвивати», – розповідає Ігор.

Ще під час Революції гідності й АТО він активно волонтерив і допомагав. Тоді й почало приходити розуміння, що простим і мирним шляхом ситуація не завершиться. «Тому я придбав зброю, частково амуніцію, почав тренуватися. Але один ти не можеш оборонятися. Справжня протидія може бути лише в підрозділі, який організований і діє в межах поставлених завдань. Саме тому ще навесні 2021 року я вступив до 130 батальйону сил територіальної оборони міста Київ», – згадує Золотар.

Ще на той час передбачалося, що сили ТрО будуть залучені для захисту міст і громад. «Я не супервояка. За фізичними властивостями не Рембо й навіть особливо не спортсмен, а звичайний офісний працівник. Тому розумів, що допомогти ЗСУ виконувати менш складні завдання, щоб лінійні бригади не витрачали на це час – зможу», – згадує він.

Але 24 лютого ситуація сильно змінилася. Країні потрібні були всі, хто вмів тримати зброю в руках і працювати в підрозділах. Разом із побратимами зранку 24 лютого Ігор прибув на точку збору до Солом’янської районної адміністрації, а вже ввечері вони вирушили на першу позицію – обороняти аеропорт «Жуляни». У середині березня, коли під Києвом велися активні бої, командир роти звернувся до бійців із пропозицією вирушити до Ірпеня. Хлопці, які воювали там, утомились, їх потрібно було змінити. Пропозиція була добровільною. Майже всі погодилися, у тому числі Ігор. Він згадує, що саме там був його перший найскладніший бій, із застосуванням усіх видів озброєння, хіба що окрім авіації. Тоді була й перша втрата підрозділу – загинув командир взводу за позивним «Марс».

«Коли людина стикається із загрозами для свого життя та життя побратимів, коли є загроза прориву ворога, що може понести за собою ще більше втрат, от тоді, певно, ти й стаєш військовим. Саме після першого бою людина внутрішньо розуміє, чи може вона далі воювати, чи це не її шлях. І якщо хтось не може, варто про це сказати своєму командиру. Це було важко, але ще кілька місяців після того я міг нормально працювати, виконувати бойові завдання», – розповідає Золотар.

Але складних ситуацій менше не ставало. Усе це почало впливати на здоров’я. Ігор каже, що вже після переведення із сил ТрО до іншого підрозділу ЗСУ стан здоров’я критично погіршився. З червня до жовтня проходив лікування в різних госпіталях, що зрештою призвело до висновку ВЛК про непридатність до служби в лавах Збройних сил.

У листопаді Ігор повернувся до своєї колишньої роботи. Поступово почав втягуватися. Але наслідком погіршення здоров’я були складнощі з концентрацією, пам’яттю, уважністю, які вдалося подолати тільки перед виходом на роботу. Утомлюваність зросла вдесятеро. Перший місяць для Ігоря був найскладнішим, проте зараз йому вже набагато легше робити свою роботу. «Я навіть «доживаю» до кінця робочого дня», – жартує він. Але ситуація дедалі краще з кожним місяцем.

Ігор каже, що йому однаково боляче та складно переживати те, що його побратими воюють, а він – ні. Просто намагається зараз зробити те, що може поза ЗСУ. Продовжує допомагати – третина зароблених коштів іде на потреби військовим. Але якщо раніше допомога більше була потрібна із закупівлею різного обладнання або екіпірування, то зараз левова частина коштів іде на лікування побратимів. Реабілітація Ігоря також досі триває. Він постійно працює з лікарями та поступово повертається до цивільного життя. «Нещодавно я зміг сходити на концерт, у театр і кіно, – каже Ігор. – І це круто, я люблю такі речі».

До війни Петро Шевченко працював журналістом і редактором у різних українських виданнях. Говорить, що, як і багато хто, розумів, що буде війна, але не в таких масштабах і термінах. Згадує, що якраз за кілька днів до повномасштабного вторгнення вирішив піти записатися до ТрО. «Певно, спрацювала якась інтуїція. Але на той час ТрО у Бучі не було сформоване, тож у мене нічого не вийшло», – розповідає він.

У перші дні повномасштабної війни Петро разом із сім’єю був удома, під Києвом. Проте обстріли ставали дедалі сильнішими, тож на четвертий день вирішили, що безпечніше буде поїхати до друзів до Івано-Франківська. «Уже тоді я вирішив, що зранку піду до військкомату. Для мене це вже було справою принципу. Вони змусили мене піти зі свого дому», – ділиться він.

У військкоматі Петру запропонували стати в резерв. Він не погодився. Попрощався із сім’єю, почитав доньці книжку, зібрав речі на три дні, як і сказали, і ввечері повернувся до військкомату. Наступного разу він побачив рідних лише через сім місяців.

Через два тижні навчань на Яворівському полігоні Петро вирушив спочатку до військової частини, а звідти на Донеччину. Його призначили командиром мінометного розрахунку 110-ї бригади. Увесь цей час він разом із побратимами провів на фронті. «Жити на нулі досить складно, особливо для людини, яка ніколи не мала з цим справи. Як фізично, так і психологічно. У перші дні, коли ми тільки приїхали, ніхто не знав, що робити. На полігоні до цього ми не стріляли. Тоді в нас загинули багато людей. З часом ми освоїлися, пристрілялися, але психологічно легше тобі не стає», – говорить він.

Окрім виконання бойових завдань, Петро активно волонтерив – допомагав підрозділу з пошуком автівок і дронів. Окрім того, почав вести телеграм-канал із новинами. «Я із самого початку розумів, що це буде сильно впливати на мене, тому почав вести телеграм, давати інтервʼю та коментарі. Я розумів, що мені потрібно підтримувати зв'язок із зовнішнім світом, інакше я взагалі зникну», – ділиться він.

У серпні Петро як журналіст одержав нагороду від президента орден за мужність ІІІ ступеня. «Це було для мене неочікувано та приємно. На той час я вже пів року перебував на нулі, тож радів тому, що можу хоча б ненадовго приїхати до Києва», – згадує він. Але тоді ж Петро почав відчувати, що перестає бути журналістом і починає втрачати себе: «Я розумів, що якщо зараз не повернуся, то потім мені складно буде із сім'єю, роботою, усім тим колишнім життям». Тож він звернувся до командира. Той був не проти, щоб Петро повернувся. Процес був довгим, але у вересні його перевели в запас.

Петро повернувся до своєї колишньої роботи у NV Бізнес фінансовим журналістом. «Було складно перелаштуватися, спочатку все сприймалося як щось несерйозне. Було певне відчуття спустошення. Перші два місяці хотілось повернутися, навіть зараз інколи це відчуття не відпускає», – говорить Петро. Крім основної роботи, він зараз активно волонтерить, зустрічається з бойовими товаришами або навіть їздить до них, тож із часом з’явилося розуміння, що ця допомога теж дуже важлива. Зараз за порадою психолога Петро пише книжку про свій досвід на війні й те, що сталося в країні за цей останній важкий для всіх рік.

З другого тижня війни до середини квітня, доки Київщина остаточно не була звільнена від росіян, Дмитро стояв на блокпосту та займався аеророзвідкою Житомирської траси. Потім перед ним постав вибір – перевестися в ССО та поїхати на Донеччину або залишитись у місті. «Коли постало питання, що місто, у якому я народився та виріс, може опинитися під окупацією, то в мене не виникало питання, брати в цьому участь чи ні. Але все ж таки я не військовий. Тому вирішив залишитися», – ділиться Дмитро. Та повністю повернутися до цивільного життя він не знайшов у собі моральних сил. Хотів мати роботу, яка хоча б дотично стосувалася армії. Тому знайшов себе як інструктора з аеророзвідки. «Зараз ми навчаємо військових. Я живу за принципом, що кожен день потрібно щось робити задля нашої перемоги», – говорить Дмитро.