Економічний фронт«Держава дає зброю, суспільство – додаткові супергеройські штучки». Що військові думають про тил

Без надійного тилу ніхто не зміг би воювати. Якби всі пішли в ЗСУ – ми би програли. Не потрібно, щоб у кожного громадянина був бойовий досвід. Не стоїть завдання, щоб кожний був у ЗСУ, тому що в країні повинен залишатися тил. Навіть під час Другої світової війни, хоча би худенький, але тил був.

Війна – це руйнування, але щось має створюватися, а це можливо тільки в цивільному житті. Тил – це і є втілення цього життя, і воно має рухатися. Тут також мають відбуватися зміни, і комусь потрібно їх утілювати.

Перемога – це не тільки перемога на полі бою. Перемогою буде заборона російських пісень, російської церкви, конфіскація російського бізнесу. Дуже багато речей на духовному, економічному й інших рівнях, які повинні відбуватися в цивільному житті. Це паралельні процеси – військові воюють на полі бою зі зброєю в руках, цивільні ведуть свою війну в тилу.

Корупція, охорона здоров’я, соціальна та ветеранська політики, захист тварин, допомога ВПО – усе це не можуть робити ті, хто на фронті, це завдання для цивільних. Тому неправильно буде всі людські ресурси інвестувати тільки у війну.

Коли військові повернуться, можливо, хтось із них матиме сили, щоб стати активістами, лідерами думок і так далі, а, можливо, й ні. Тому мають бути люди, які воюють за європейські цінності та конструктивні зміни тут, у тилу. Адже саме ці зміни – це те, заради чого йде війна. У тилу ще більше є за що воювати.

А якщо вдома нічого не відбувається, бо всі пішли на фронт, виходить так, що і дому вже немає. Я вже не кажу про якісь очевидні речі – з тилу надсилається велика кількість допомоги – починаючи від їжі та медицини та закінчуючи дронами. Тому тил важливий як із точки зору забезпечення, так і з точки зору сенсу війни.

Загалом не стоїть питання, навіщо тил, тому що тил – це і є суть війни, він уособлює життя.

Чисто арифметично, якщо ми говоримо про чоловіків, тому що основну частину війська складають саме вони, то всі не можуть служити. За грубими підрахунками, служить тільки один із десяти. Тому абсолютно нормально, що чоловіки залишаються в тилу, і не потрібно вимагати від них іти на фронт. Більше – це зайве та шкодить. На фронті мають бути вмотивовані люди. Ті, хто отримують повістки як покарання чи за ким ганяється військкомат, потім уникають відповідальності, філонять на службі. Я думаю, що орієнтовно 10% умотивованих чоловіків від загальної кількості в країні є, і саме їх потрібно залучати до лав ЗСУ.

Але, звісно, зараз в українців є спільна відповідальність. Не можна стояти осторонь. Тому якщо ти в тилу, то теж маєш працювати або на економіку, або на потреби фронту, у той чи інший спосіб допомагати волонтерством. Це те, чим зараз мають займатися люди в тилу, окрім своєї звичайної роботи.

Волонтери – це абсолютно повноцінний складник нашого війська. Вони на дуже поважних неофіційних званнях у нас. Без волонтерів я не уявляю, як би ми воювали. Державні закупівлі – це довго та складно, а тепловізор, грубо кажучи, потрібен уже на післязавтра. Тому ми звертаємося до волонтерів із проханнями, і вони дуже швидко закривають наші потреби. Водночас ми розуміємо, що волонтери тут – лише організаційна ланка, звісно, дуже важлива, але кошти на ці потреби надає суспільство.

Без такої допомоги в нас була би зовсім інша армія. Наш відділ військово-цивільного співробітництва наводив приклад, що для утримання одного військового потрібно 12 цивільних, які працюють. Це офіційна статистика за західними країнами, у нас цифри ще більші.

Загалом держава дає найважливіше, що потрібно на війні – зброю, амуніцію, техніку. Суспільство забезпечує всіма додатковими супергеройськими штучками – нічниками, тепловізорами, дронами тощо. Така схема зараз вибудувалася в цій війні, і вона добре працює. Наша армія без підтримки волонтерів і суспільства виглядала би, як російська – у них є зброя, але вони погано одягнені, мало їдять і загалом схожі на безхатьків.

Ключова ідея мого ставлення до цивільних, які залишаються в тилу, ґрунтується на розмові з хорошим другом, також медиком. У 2015 році він приєднався до «Азову», і, коли вперше за довгий час повернувся до Києва, цивільне життя його дещо дратувало – люди вечеряли в ресторанах, пили каву, ходили в бари. Але в якийсь момент він зупинився та подумав про те, що саме заради цього він і воює.

Ми є на лінії зіткнення заради того, щоб у тилу могло продовжуватися життя. Коли ми повертаємося та бачимо, що люди можуть дозволити собі хоча би умовно нормальне життя – це означає, що ми робимо свою роботу добре. Тому кожен із нас сприймає війну як роботу, а спокійне цивільне життя – як те, заради чого ми це робимо.

Друга ідея полягає в тому, що цивільні люди, які залишаються в безпечних містах України або виїжджають за кордон, так само можуть бути корисними. Навіть та сама третя чашка кави – це податки, навіть мінімальний донейт – це допомога. «Госпітальєри» – це добровольчий батальйон, і все, що ми потребуємо, починаючи від бинтів, турнікетів, гемостатиків і закінчуючи складною медичною апаратурою та машинами, – усе це кошти волонтерів.

Кожен раз я намагаюся пояснити своїм цивільним друзям, що запорукою перемоги буде для кожного та кожної з нас знайти максимально ефективну точку докладання власних зусиль. І не для кожного ця точка має бути в окопах під Авдіївкою з автоматом у руках. Для когось вона – за екраном ноутбука в Стокгольмі, для когось – за блокнотом і ручкою в Києві. Така розмова в мене була навіть із батьком, який свого часу разом із друзями хотів доєднатися до ТрО. Але він – успішний бізнесмен і набагато більше користі принесе, якщо залишиться в тилу, забезпечуючи роботою інших людей і роблячи донейти. Тому люди, які залишаються в тилу та можуть генерувати ідеї та кошти, – не менш важливі та корисні для нашої перемоги.