Ужгородка Олена Талапа у 2006 році змінила сферу діяльності з юридичної на дизайн. Сьогодні вона власниця мережі салонів штор «Т-Стиль», ательє в Ужгороді, а також розробниця інтер’єрних тканин, які представлені в багатьох шоурумах світу – Європі, США, Канаді.

Навесні 2021 року Олена Талапа взяла участь у міжнародному конкурсі краси для успішних жінок Mrs. Ukraine International та отримала титул Mrs. Best Designer International 2021, а у вересні разом із чоловіком вирішила переїхати до Києва. Рішення було логічним, останні роки вона й так жила на два міста. Проте менш ніж за пів року Олена Талапа знову повернеться до Ужгорода, де разом із командою налагодить виробництво плитоносок для українських захисників, а в серпні поїде до Америки, де на міжнародному конкурсі краси здобуде титул Mrs.Transcontinental 2023 та розповість світу про свій досвід роботи під час війни й те, що переживає кожна жінка України.

У розмові із The Village Україна підприємниця розповіла про свої перші дні війни, виклики, з якими стикнулася під час пошиття плитоносок, і чому вважає, що бізнес повинен продовжувати працювати.

Мене розбудив дзвінок

Олена Талапа каже, що завжди вважала себе людиною з гарною інтуїцією, але коли запитували, чому вона не готується до війни – крутила пальцем біля скроні та відповідала, що це смішно. «Я не вірила, що таке може статись. Була дуже оптимістичною», – згадує вона. Ранок 24 лютого почався для неї так само як і для всіх мешканців Києва та багатьох інших міст – зі звуків вибухів. «Ми жили на Голосіївському проспекті, тому все добре чули. Але остаточно мене розбудив дзвінок від сина з Канади, який сказав, що почалась війна», – говорить підприємниця.

Я не вірила, що таке може статись. Була дуже оптимістичною

У перший день разом із подругою Олена виїхала за місто. Там вона і ще 15 людей, серед яких була й шестимісячна дитина, ховались у підвалі. Було чутно звуки вибухів і літаків, ніяких сповіщень та інформації не було. Наступного дня колективно вирішили виїжджати через Білу Церкву до Ужгорода. Зараз Олена радіє такому вчасному та правильному рішенню. Будинок, у якому вона перебувала разом із друзями, був розташований недалеко від дороги на Бучу й Ірпінь, а Житомирську трасу того дня почали обстрілювати.

«Дорога зайняла три доби. Увесь цей час я думала про те, як можу допомогти та що буду робити», – згадує вона. Тим часом в Ужгороді створювались волонтерські рухи, багато з яких очолили ті люди, яких Олена Талапа знає особисто.

Відгукнутись на запити волонтерів

Після приїзду в місто спершу власниця бізнесу зібрала колектив і запитала кожного про подальші плани. Вирішили, що будуть на зв’язку та спробують допомагати хто чим може. Через волонтерів Олена дізнавалась про потреби для цивільних і військових. Спочатку віддавала тканину, яка підходила для виготовлення запальних сумішей і маскувальних сіток. «У мене величезний склад в Ужгороді. Але абсолютна більшість моїх тканин не підходила за характеристиками. Кожен тип доводилось перевіряти із запальничкою», – розповідає Олена.

Згодом волонтери звернулись із запитом на пошиття прапорів. «У мене була тюль жовтого та блакитного кольорів, вона не зовсім така, як потрібно було, але на той момент альтернатив не було. Тому я викликала колектив, і ми відшили 200 прапорів із того, що було», – каже Олена.

На початку війни гостро стояла проблема забезпечення військових. Не вистачало всього – від їжі та медицини до екіпірування. Тому, коли в одній із волонтерських груп Олена побачила, що хлопцям потрібні плитоноски, одразу зголосилась допомогти. «Я сказала, що в мене є цех для пошиття, і я готова, але на той час ще не розуміла, на що підписуюсь», – каже вона. Проте процес уже був запущений.

Першу плитоноску зробили за тиждень

Почались пошуки фурнітури та тканини. Майстри, які вже виробляли на той момент плитоноски, поділились електронними лекалами. За тиждень перша плитоноска була готова. Але потрібні були корективи та відгуки від військових. «У нашій родині є військовий. Спочатку ми радилися з ним, потім до мене додому приходили й інші. Деяких я бачила вперше. Зрештою, вдалось зробити плитоноску, яка відповідала потрібним характеристикам. Військове керівництво області оцінило її та дало зелене світло на пошиття», – говорить Олена.

Виробництво було пристосовано для роботи з легкими типами тканин, тому швейні машини часто ламались

У ході роботи довелося стикнутися з викликами. Це був період, коли основні ринки та склади, з яких у мирний час постачалось усе необхідне для виробництва, були зачинені. «Швейне виробництво завжди потребує то голки, то нитки, ножиць для розкрою й інших матеріалів. Але все це постачалось раніше з Одеси, Харкова та складів під Києвом. Тому був величезний дефіцит, ціни злетіли в декілька разів», – розповідає Олена. Допомагали волонтери, якусь частину необхідних матеріалів Олена їздила шукати в сусідніх містах, тканину знайшли в Польщі та Чехії. «Плитоноски були різноколірні – перед зелений, спинка синя, але ми були щасливі й через те, що вдалося знайти хоча б якусь тканину», – говорить Олена.

Крім того, великою проблемою стало обладнання. Виробництво було пристосовано для роботи з легкими типами тканин, тому швейні машини часто ламались, і доводилось залучати майстра для ремонту, а згодом купити й нове обладнання. Усе це впливало на швидкість роботи.

Зробили все, що могли, і повернулись до основного бізнесу

У березні до Олени знову почали звертатися люди з проханням пошити штори, тому вирішили поступово повертатися до основного бізнесу. «Та сума, яку ми отримували від виготовлення плитоносок, не могла покривати витрати на утримання всього штату співробітників. Відмовлятись від цих замовлень означало б, що як мінімум шестеро людей залишились би без роботи», – говорить власниця бізнесу.

Крім того, в Україні вже почали з’являтися підприємства, які більш професійно могли це робити – у них було спеціальне обладнання та спеціалісти, вони могли шити не просто плитоноски, а повноцінні вироби з пластинами – і робили це швидше. За словами Олени, у перші місяці війни, коли в такому спорядженні була нагальна потреба, вона з командою зробили зі свого боку все, що могли. Продовжувати було нелогічно. Останню плитоноску відшили в червні, а загалом приблизно 1000 одиниць. На складі ще залишалось 300 одиниць, які Олена зараз поступово роздає. Крім того, організовує в Ужгороді аукціони серед дизайнерів, щоби зібрати кошти на потреби волонтерів і військових.

Олена каже, що тим, хто залишається в тилу, важливо розуміти, що допомога потрібна завжди, і буде потрібна до самої перемоги. Це стосується як кожної людини окремо, так і бізнесу. «Уже 16 років я створюю робочі місця. Якщо завтра я вирішу закрити виробництво, то, крім мене, ще 18 людей втратять роботу. Тому, коли мені пропонують усе покинути та переїхати за кордон, я відповідаю дуже різко. Бізнес має підтримувати країну, а не створювати ще одну армію в тилу – голодних і безробітних», – вважає Олена.

Цей матеріал підготовлений у співпраці з Інститутом Центральноєвропейської Стратегії в межах ініціативи Re:Open Ukraine