Власний рахунокСкільки заробляє фельдшер швидкої допомоги

The Village Україна продовжує серію матеріалів, де дізнається у людей різних професій, як вони заробляють і на що витрачають гроші. У новому випуску – історія про фельдшера швидкої допомоги.

Підтримай The Village!

Donate

Як стати фельдшером швидкої допомоги

У мене не було мрії стати фельдшером, просто ще зі школи цікавила медицина. Я вступив у медичний коледж, під час навчання мені найбільше сподобалася медицина катастроф, тоді ж вирішив почати працювати у «швидкій». Після 2 курсу прийшов у «швидку» й кажу: «Добрий день. Я хочу попрактикуватися». Коли вони дізналися, що мені 17, відповіли, що навіть санітаром не можуть мене взяти, бо я неповнолітній. Я сказав, що готовий приходити безкоштовно, і мене взяли. Так я почав практикуватися як волонтер. Коли мені виповнилося 18, я перевівся на санітара. Зазвичай робота санітара полягає в тому, щоб носити укладку з медикаментами та мити машину, коли там з’являється кров. Але оскільки я вже попрацював у «швидкій», мені давали серйозніші завдання, наприклад, робити уколи.

В останній рік коледжу я вже чітко розумів, що хочу працювати у «швидкій», але пробував себе і в хірургії, і в реанімації. Зрештою зрозумів, що стаціонар – це занадто нудно для мене. Так я став фельдшером швидкої допомоги, де працюю вже 4 роки.

Щоб стати фельдшером, потрібно провчитися 4 роки в медичному коледжі. Це неповна вища освіта, молодший спеціаліст. Я не пішов вчитися далі на лікаря, бо, на мою думку, у нашій країні це майже нічого для тебе не змінює. Якщо дивитися на це з точки зору зарплати, то в лікаря швидкої ставка буквально на 4 000 гривень більша, ніж у фельдшера. Зате витрати на навчання дуже великі. Після коледжу можна вступити відразу на 2 курс і провчитися ще 5 років. За всі роки потрібно буде заплатити 176 000, а потім ще пройти інтернатуру (це також платно). Виходить, що в нашій країні така освіта не окупиться. Я вирішив для себе, що тільки нераціонально витрачу час і ресурси.

Особливості роботи

На «швидкій» є лікарські та фельдшерські бригади. У лікарських працюють лікар + фельдшер, у фельдшерських – фельдшер + санітар. Якщо, наприклад, людина стікає кров’ю та помирає, направляють лікарську бригаду. Вони ж виїжджають на виклики через інсульти, інфаркти, ножові та вогнепальні поранення, падіння з висоти тощо. Фельдшерські бригади їздять на більш спокійні виклики, наприклад, травми чи бійки. Але проблема в тому, що зараз у «швидкій» дуже мало лікарів, наприклад, у мою зміну працює тільки дві лікарські бригади, одна з них лише вдень. Вони фізично не можуть упоратися з усім потоком екстрених викликів, відповідно – усі інші випадки переходять фельдшерським бригадам

Я працюю у фельдшерській бригаді, але коли є лікар, то під його керівництвом у лікарській. Мій робочий графік у «швидкій» – доба через три, іноді через дві. Після доби я повертаюся додому, сплю та йду в нічну зміну анестезистом у приватну клініку. Там я працюю 2 або 3 дні на тиждень, залежить від графіка.

За добу в лікарській бригаді виїжджаю на 14–15 викликів. Колеги розповідали, що колись викликів було вдвічі, а то й утричі менше, тому що було більше бригад. Якщо за добу виїздили на 3 виклики, то це вже: «Ух, попрацювали!», а якщо ще й уночі хтось викликав, то це вважалося дуже складною зміною. Зараз якщо за добу в тебе знайшлося хоч 10 хвилин на обід – це супер.

Специфіка нашої роботи сильно залежить від пори року. Наприклад, узимку часті переломи, літо – період масових бійок та утоплень, 14 лютого та Новий рік – час активізації самогубств, а ще Новий рік – це передозування, травми від феєрверків чи відкривання шампанського.

Коли людина набирає 103, вона спілкується з головною диспетчерською Києва, що розташована на вулиці Богдана Хмельницького біля метро «Університет». Диспетчер запитує, що сталося, і в залежності від ситуації та району, передає виклик підстанції вашого району. Диспетчер у підстанції опрацьовує виклик і направляє бригаду. Після цього вона виїжджає. З моменту, коли бригада отримала виклик, вона має доїхати за 10 хвилин. Але найчастіше на екстрені виклики доїжджають за 15 хвилин.

Коли виклик екстрений, наприклад, трапилося ДТП, лобове зіткнення, головне завдання швидкої в тому, щоб довезти людину максимально стабільною у стаціонар і не дати їй померти на місці або дорогою. Тому наші головні дії – зафіксувати шию, іммобілізувати кінцівки, під’єднати катетер і зупинити кровотечу, якщо вона є. Якщо людина затиснута в машині, чекаємо ДСНС. Також є ризик, що в потерпілого пошкоджена стегнова артерія (ми не можемо знати точно, якщо не бачимо ніг), і коли тиск від деталей автомобіля зникне, почнеться кровотеча. У цей момент затиснути джгутом пошкоджену артерію практично нереально, людина має ще секунд 30 на життя – і все. Якщо ми виконали всі перераховані дії, дістаємо людину з авто за допомогою спеціальних технік, щоб нічого не змістити в тілі, кладемо її на спеціальний щит і транспортуємо в лікарню.

Через те, що багато людей пішли зі «швидкої» – напруження від цієї роботи неспіврозмірне із зарплатою – кількість бригад зменшилася, роботи стало більше. Через велике навантаження ми фізично не встигаємо опрацьовувати всі виклики. Тому в нас є функція простою: якщо людина викликає «швидку» на температуру, а одночасно є екстрений виклик, то людина з температурою чекає, поки завершаться екстрені виклики. Іноді доводиться чекати 2 години. Але це не тому, що бригада спить, а тому, що вільних просто немає.

Така тенденція зберігається останні років 5–6. Раніше «швидка» була зовсім іншою: і з точки зору ставлення до професії, і з точки зору ставлення людей до нас. Дуже багато медиків хотіли потрапити у «швидку», навіть платили хабарі, щоб влаштуватися на цю роботу. А зараз здається, що це настільки нікому не треба, що тут працюють або дурні, або фанатики, які живуть своєю справою.

Скільки працюю, сам собі не можу дати відповідь, чому я досі залишаюся на «швидкій» за такі малі гроші. Головою розумію, що треба тікати, але за роки я ніби став «наркоманом». Для мене бути фельдшером – це спосіб життя. В основному ця робота – великий жирний мінус, але вона настільки стала частиною мене, що я навіть не можу уявити себе без неї. Окрім неадекватних людей і пацієнтів, які намагаються опустити тебе нижче плінтуса, трапляються й люди, які щиро дякують, коли допомагаєш їм. І хоча буває це досить рідко, але воно того варте. Коли ти приїжджаєш не просто на виклик до людини, яка вдарилася пальцем, а дійсно рятуєш життя – розумієш, що займаєшся чимось справді важливим.

Найбільше в роботі мені подобається той адреналін, який ніде не отримаєш. Я завжди намагаюся знайти для себе щось максимально драйвове. Якось стрибнув із парашутом і відчув, що адреналін просто зашкалює. Буквально через 2 тижні прийшов на зміну, де довелося приймати пологи у приймальному відділенні пологового будинку. Там я зрозумів, що стрибок із парашутом – це фігня, ось де справжній адреналін.

Попри те, що я завжди думав, що ніколи не піду зі «швидкою» й це мій стиль життя, іноді хотілося просто кинути все. Зазвичай це трапляється в момент, коли ти віддаєш усього себе, а від пацієнтів отримуєш таке ставлення, ніби ти раб і приїхав обслуговувати королів. Після таких викликів я виходжу й думаю: «Заради чого я це роблю? Заради такого ставлення та низької зарплати?». Але мене завжди зупиняла думка, що я піду, ще хтось піде, а хто лікувати буде?

Річ у тім, що більшість працівників «швидкої» – це або молодь, яких цікавить драйв, романтика, адреналін, або пенсіонери, яким уже нікуди подітися. У Європі, наприклад, у парамедиків є вікові норми, до певного віку ти виїжджаєш у складі бригади, а потім можеш працювати в лікарні швидкої допомоги, бо робота з екстреними викликами вимагає швидкості й хорошої фізичної підготовки. Якщо в пацієнта інсульт, ти навряд чи о 4:00 ранку знайдеш людей, які допоможуть тобі його винести, ти маєш робити це сам.

І якщо спочатку пенсіонери стають наставниками для молоді, то потім це тягар. Пам’ятаю, коли я тільки прийшов і починав працювати в кардіологічній реанімації, виїжджав на виклики з лікаркою. Вона дуже хороший професіонал, їй навіть кардіограму не треба було знімати, вона могла послухати пацієнта та зрозуміти все. Але це була жінка у віці із зайвою вагою та проблемами із суглобами. Уявіть собі ситуацію: ДТП, потрібна реанімація на вулиці, приїжджає швидка, з машини виходить молодий фельдшер, ставить табуретку, щоб із машини заледве міг вийти лікар, який не може навіть нахилитися до пацієнта через свою вагу та просто стоїть поруч. Не хочу нікого образити, але хіба так має працювати «швидка»?

Добре, що зараз диспетчери намагаються розподіляти бригади, поєднувати старших людей зі старшими в одній бригаді, а молодих із молодими, тому що так працювати виходить швидше та ефективніше.

Про COVID

Коли COVID тільки почався, на виклики виїжджали всі бригади, лише потім з’явилися спеціалізовані. Медики були непідготовлені, ми одягали акушерські костюми, тому що спеціальних захисних у нас не було. Викликів із COVID було дуже багато, але водночас звичайних викликів, типу тиск піднявся – поменшало. Мабуть, люди просто боялися медпрацівників, бо ми контактували із хворими. Тоді за добу ми могли виїхати на 3 звичайні виклики, а все інше – COVID.

З часом, коли все увійшло в систему, з’явилися спецбригади, які мають повністю заклеєну машину, забиту костюмами. Вони працюють, не заїжджаючи до лікарні: привозять одного пацієнта, переодягаються та їдуть до наступного.

Особисто я зараз займаюся звичайними пацієнтами, але часто навантаження на спецбригади дуже велике, тому доводиться виїжджати й до COVID-хворих. Зараз таких викликів стало набагато менше, ніж було раніше, незважаючи на те, що офіційні цифри ростуть. Але почався навчальний рік у школах, тому очікуємо, що за 2–3 місяці буде друга хвиля.

Найгірше з такими пацієнтами було влітку, бо ти одягнений у захисний костюм, який не пропускає повітря й дуже парить. До того ж виклик до COVID-пацієнта триває близько 3 годин: його треба забрати, привезти в інфекційну лікарню та вистояти чергу, а там вони величезні. У спецбригад зазвичай забирають пацієнтів без черги, але зараз навіть їм із цим проблематично, бо вже взагалі нікуди класти людей.

Багато людей заражають не просто десь на вулиці, а в лікарні. Якщо ти потрапив у лікарню з будь-якою проблемою, то, мабуть, 90%, що ти підчепиш там COVID. Я також перехворів. Коли все тільки почалося, пропрацював 2 місяці, а потім пішов у відпустку на місяць. Через 2 тижні після перехворів у легкій формі.

Заробіток

Моя ставка фельдшера 2 800 грн. Від ставки є надбавки: місто платить 50% від ПДВ на утримання «швидкої». Окрім цього, є доплата за стаж: за 2 роки роботи до зарплати додають 20%, за 4 роки – 40%, а за 7 років – 60%. Також є доплати за категорію, безперервний досвід роботи тощо. Разом з усіма надбавками за місяць я отримую близько 7 000 гривень на «швидкій». У період COVID зарплата більша – 13 000 грн на місяць, але це збільшення не на 300%, як нам обіцяли.

Цих грошей не вистачає на життя, тому доводиться підпрацьовувати. Багато хто бере півтори ставки, тобто працює добу через добу, хтось просто йде працювати у приватну «швидку». Я додатково працюю на пів ставки анестезистом у приватній клініці. Роботи там удвічі менше, а платять майже так само. Там заробляю 9 000 грн на місяць. Моїм колегам у приватній клініці на цій роботі складно, але оскільки мені є з чим порівнювати, мені досить легко.

Загалом мій дохід за місяць становить 22 000 грн у період COVID і 16 000 – у звичайний час.

Витрати

Я людина не дуже затратна, більше люблю заробляти та накопичувати. У нас із дружиною заведено так: я заробляю, вона витрачає та відповідає за всі наші покупки.

Ми живемо у своїй квартирі, тож платимо лише за комунальні послуги – десь 1 000 грн на місяць. На їжу виходить 5 000–6 000 грн щомісяця.

Одягаюся я в мілітарі-стилі, такого одягу надовго вистачає, тому, окрім футболок, рідко купую щось нове. За рік можу витратити на одяг десь 10 000 гривень.

Основні мої витрати – це подорожі й татуювання. Коли отримую зарплату, завжди відкладаю 3 тисячі грн і не чіпаю їх. Потім раз на рік із компанією друзів ми їдемо у класне місце. Наприклад, наступного року збираємося полетіти в Японію.

У мене багато татуювань, продовжую їх робити. Один сеанс коштує десь 3 000 грн, за місяць буває один сеанс або декілька. Загалом я вже витратив на це десь 70 000 гривень.

Через те, що графік роботи в мене дуже насичений, часу на розваги залишається небагато, можемо з дружиною сходити в кіно чи зустрітися з друзями, кілька разів на місяць ходимо поїсти в заклади. Витрачаємо на це близько 3 000 грн.

У мене є хобі – страйкбол, а ще я власник зброї, тому іноді виїжджаю на полігони стріляти. За рік це обходиться мені десь у 5 000 грн. Кілька разів на рік можу дозволити собі якісь екстремальні розваги: як стрибок із парашутом, стрибок із мосту тощо. Можу витратити на це десь 2 000 грн за рік.

Ілюстрації: Анна Шакун