В колонії суворого режиму у Київській області для американського гурту Slenderbodies зняли кліп на трек Arrival. Акторів обирали серед в’язнів, які там відбувають покарання. Зі знімальною групою працював психолог-криміналіст, який вчив коректно поводитися з арештантами. Кліп влітку знімала українська студія 23/32 Films у колаборації з англійською Pulse Films UK.

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

Даша Дерягіна 

продюсерка 23/32 Films

Нам написали колеги з Лондона і запропонували зняти нестандартний відеопроєкт, де локацією є тюрма, а в кастингу беруть участь справжні в’язні. У нас була ідея: зруйнувати всі стереотипи про місця позбавлення волі та людей, які там перебувають. Водночас ми розуміли всю соціальну відповідальність.

Після всіх перемовин як локацію нам запропонували колонію у Київській області, де перебувають близько 600 в’язнів. Максимальний термін ув’язнення – 15 років. Ступінь тяжкості злочинів: від розбою до вбивств.

Разом із психологом-криміналістом, який працює у тюрмі, ми почали готуватися до зйомок. Психолог багато говорив про індивідуальний підхід до кожного з хлопців, розповів нюанси місцевої мови жестів і загальноприйняті правила в середовищі в’язнів. Також нам показали територію тюрми, ознайомили з основними локаціями для зйомки.

Сказати, що наш візит здивував арештантів – це не сказати нічого: вони були шоковані. Обговоривши ідею та правила тюрми, ми вирішили, що оптимальний час для продакшену – чотири дні.

Попереду був кастинг: нам потрібно було обрати 12 основних героїв. Заздалегідь узгодили, що брати участь у зйомках будуть лише ті, хто сам цього хоче. Жодних примусових акцій. Крім того, вирішили не ставити запитань про кримінальні «справи» в’язнів, як і чому вони сюди потрапили. Нашим завданням було увійти в довіру до хлопців, викликати в них щирі емоції.

Коли почали кастинг, біля актової зали зібралося близько 50 чоловіків. Цікаво було всім, але не всі могли взяти участь у проєкті «по понятіям». Ми викликали їх по одному, ставили перед камерою і просили відповісти на питання про мрії, цінності та власне життя, граючи три емоції: радість, злість/агресію та байдужість. Парадоксально, але кожен третій в’язень мріяв стати актором театру або кіно, кожен другий говорив про любов до сім’ї, але жоден не міг висловити емоцій, навіть якщо дуже хотів. Здавалося, у них «вимкнулася» можливість відчувати спектр емоцій, щойно вони перетнули поріг в’язниці.

Арештанти, хоч і стримували почуття, але були по-справжньому щирими. Своєю чергою, їхні слова викликали шквал емоцій всередині кожного з нас. Таких історій, як у цих хлопців, нізащо не вигадаєш. Один з арештантів сказав, що життя на зоні дуже жорстоке, тому за перших півроку-рік люди перестають відчувати будь-що: фізичний біль, страх, гнів, радість – усе. «Ты существуешь и отсчитываешь свой срок в днях, стараясь не угодить в конфликты с братвой, чтобы не быть убитым еще раз морально или физически». Втім, я зрозуміла, що там сидять такі ж люди, як ми з вами. Просто одного разу вони зробили велику помилку, після якої суспільство викреслило їх зі своїх лав назавжди, навісивши жахливих ярликів.

У знімальної групи одразу розвіявся міф про «страшну зону». Ми зібрали сильну команду акторів. Кожен був унікальним. Були ватажки, які організували всіх інших. Я називала їх «місцевими продюсерами». Третій та четвертий дні ми повноцінно знімали кліп. Зйомки хлопцям подобалися: вони повністю віддавались, відігравали дублі, власноруч будували декорації, малювали синьою фарбою море та допомагали знімальній групі. Арештанти за кожної нагоди намагалися довше з нами поговорити, розповісти про себе, дізнатися більше про нас. В останні дні зйомок хлопці не могли стримати усмішку та радість. Вони зізнавалися, що востаннє по-справжньому були щасливими шість-дев’ять років тому.

Дещо ускладнювалася комунікація, оскільки частина знімальної групи не розуміла російської чи української. Виникали ситуації, де потрібно було миттю реагувати, щоб уникнути конфлікту. Дуже допомагав у таких ситуаціях другий режисер Олексій Савелов: він був і психологом, і перекладачем, і найкращим другом для кожного з арештантів. Вони взяли його у свою зграю, де існували суворі правила, і дозволяли командувати собою. У якийсь момент ми всі зрозуміли, що зйомка перетворилася на свято для них, і хотіли, аби вони відчували цю атмосферу якомога довше. Наприкінці останнього дня зйомок ми зібралися в актовій залі, де все почалося, і близько години спілкувалися і сміялися, дехто навіть плакав.

За два тижні після зйомок нам зателефонував начальник в’язниці та сказав, що багатьох хлопців неможливо впізнати: їхня поведінка і соціально-моральні установки змінилися. У багатьох з’явилася мета. А були й такі, що за кілька місяців після зйомок проєкту достроково вийшли за зразкову поведінку. Сьогодні ми намагаємося підтримувати спілкування з в’язнями. Найближчим часом плануємо поїхати на побачення, передати їм одяг на зиму.

Гроші, які ми заплатили в’язниці за зйомки, витратили на закупівлю будматеріалів і ремонт будівлі. Все прозоро, закупки робили разом з начальником колонії.

slenderbodies – arrival