«Керований хаос». Олена Гудкова про розлучення, повернення в Україну та переїзд «Куражу» на ВДНГ

«Кураж» – одна з найпомітніших київських подій за останні 10 років. У 2014 році його проводили на артзаводі «Платформа», з 2018 до жовтня 2021 року – у павільйоні №19 на ВДНГ. Останній захід відбувся там 16–17 жовтня, після чого «Кураж» оголосив про безстрокові канікули, бо команду «виселили» із 19 павільйону.

Після 20 місяців паузи «Кураж» повернувся в гастро-простір GARAGE. Різдвяний «Кураж» стане останнім у цьому просторі. Команда знову переїздить на ВДНГ у павільйон номер 9. 

В інтервʼю для Віледжа засновниця проєкту Олена Гудкова розповідає, чому вони вирішили повернутися туди, звідки переїхали. А також розповідає, як переживала повернення в Україну з Варшави, розлучення з чоловіком, про зміни в команді за час повномасштабного вторгнення й ділиться планами, чого можна очікувати від «Куражу» у 2025.

Фото: Сергій Мирошніченко для Віледжа

 

Про розлучення та систему підтримки

Віледж: Хотіли б, мабуть, почати з особистого враження. Кілька тижнів тому ви з чоловіком Олександром публічно заявили про розлучення. Перша думка була: «Ого», люди можуть розходитися ось так, без блокувань, скандалів, спокійно». Це виглядало, як класний валідуючий сигнал для тих, хто може проходити схожий досвід. Усе зі сторони виглядало приблизно так. А як було насправді, як вам вдалося порозумітися?

Гудкова: Розлучення – це сепарація, неприємна за будь-яких обставин, вихід за межі комфорту. Не можу сказати: «О, ми просто дозріли». Це складно, але завжди є вибір, на чому зосередитись. Можна потонути в образах за щось у минулому, він так само міг зробити. А можна сфокусуватися на тому, що ще можна змінити. Це була моя головна думка. 

Щоразу, коли хотіла провалитися в образу, я згадувала про дітей. Нам слід виховати їх так, щоби вони не сприймали це як травму, а бачили в цьому досвід. Неважливо, що саме: розлучення чи звільнення – суть у тому, з якою гідністю ти долаєш складну ситуацію, яка завжди може трохи принижувати, знижувати впевненість, ламати плани. Розлучення – лише форма, а зміст той самий для всіх проблем. 

Мені хотілося бути прикладом для дітей. Це дало змогу спокійно поговорити з Сашею й запропонувати сценарій, де ми акцентуємося на тому, що нам добре вдалося. Так воно й пішло. У нього є свій психолог, у мене – свій. Ми обоє «зливали» накопичені емоції фахівцям і не носили їх із собою. Ми повірили одне одному, що не будемо поводитися як «мудаки».

Віледж: Стрес має здатність накопичуватися. Він додається до всіх тривог, втрат, які зараз у контексті. Тож це не те саме розлучення, що могло би бути в «мирні» часи, воно вимагає більшої уважності та системи підтримки. Ти б могла розповісти більше про це?

Гудкова: Я взагалі обожнюю керований хаос. Але коли це стосується результатів роботи, щоб це виглядало ніби «Кураж». Мені подобається, коли все легко, хтось там бігає… Та насправді «Кураж» – на 70% алгоритмічна робота. Тобі лише потрібно поставити туди, менеджера. Класно, коли люди талановиті, як у нас, тоді вони покращують всі процеси. Але глобально в «Куражу» все прописано. Я вірю в системи й у прописані принципи. У стосунках, до речі, теж.

Я вірю, що якщо ти побут і все, що тобі потрібно, чітко пропишеш, то звільниш час на креатив у стосунках, а не на боротьбу з тим, що людина, наприклад, заправляє ліжко інакше. Усе, що мені потрібно, я вношу в календар. Тілесна робота (масажі), психотерапевт, догляд за собою, щоб я почувалася класною жінкою – усе прописано. Усе це важливо для мене, щоб я почувалася ментально стабільною, щоб у мене не було FOMO (страх пропустити щось важливе). Розклади дітей також: де чий тиждень, хто й куди йде, Усе, щоб я почувалася уважною мамою.

Я себе вбезпечила в усіх моїх тривожних проявах, де могла б почати сумніватися. Якщо я щось пропускаю, у мене є на те причина, і все окей. Коли в тебе порядок, тобі набагато легше рухатися. Плюс я достатньо гіперактивна й можу легко відволікатися. Я з тих людей, хто, наприклад, вирішив перебрати шафу, але за пʼять хвилин у блузі, окулярах і шалику фоткаюся перед дзеркалом. «Фокус-покус – я розфокус». Важливо мати стабільні дії, щоб знати, що тобі робити щодня. Я збираю знання про себе й потім опираюся на них, як на базу. 

Я дуже люблю, коли мені кайфово, і люблю, коли іншим кайфово. Я не люблю, коли мені кайфово, а іншим погано, особливо якщо це близьке оточення. Відповідно, це все переходить і на роботу. Я не вимагаю від людей 24/7 бути на зв’язку. Для мене «work-life balance» – це не просто слова. Я вважаю, що люди мають право на відпочинок. Щобільше, вони мають відпочивати й вчитися відчувати свої межі. 

Днями в нас була дискусія про вигорання в чаті й хтось із колег сказав: «Вигорання ти не зовсім контролюєш». Я кажу: «Ну, ні, але ж ти контролюєш, коли тобі некомфортно, коли ти починаєш зриватися». Зупинись у цей момент, не продовжуй на автоматі працювати, поки ти всіх не затягнув із собою в цю яму. Зупинись і скажи: «Так, блін, схоже, я починаю вигорати, мені потрібна допомога». І допомога – це не про здатися, це про небажання здаватися. Тому в мене з цим немає проблем. І я ще хотіла сказати, що я оптиміст. Я себе натренувала на це. Я обираю вірити в краще.

Віледж: А що тобі допомагає «запустити» двигун. Тому що зараз ми більше поговорили про методи, як заспокоїти себе й тримати все під контролем. А як запускати себе, якщо «батарейка» сіла?

Гудкова: Якщо я відчуваю, що рівень стресу пішов угору й бачу маркери тривожного стану, мій спосіб – це зупинитися й проаналізувати. Я прийняла для себе як факт, що від одного-двох днів глобально нічого не зміниться. Якщо ти керівник, і все правильно налаштував – нічого глобально не зміниться. А якщо не налаштував – попроси просто паузу, попередь і все як слід обміркуй. 

Я вважаю, що спокій – це «побочка» систематизації процесів, коли ти знаєш, що в тебе й за чим. Ще мені допомагає поспати. Коли мене накриває кризовий настрій, мене рятує довгий сон. Попереджаю всіх, що не на звʼязку і йду в ліжко. Розумію, що це може бути складне питання для людей, як спати в умовах дронів, тривог тощо. Але я маю на увазі й денний сон також, щоби мозок зробив важливу роботу з обробки інформації, поки тіло відпочиває.

Точно знаю, що не варто ухвалювати важливі рішення в такому стані. Якщо мені погано, я маю смикнути стоп-кран, а не продовжувати рух. Адже я наражатиму на небезпеку і себе, й інших людей. Це про дорослість і розуміння, за що ти дійсно в житті відповідальний.

 

 

Про повернення в Україну та роботу команди

Віледж: Ти прожила два роки у Варшаві, але в серпні 2024 вирішила повернутися. Чи могла б ти більше розповісти про емоційний контекст цього етапу?

Гудкова: В емоційному плані – це було супер, як великий акт полегшення. Я есенціаліст: якщо не можу ухвалити рішення, ставлю два варіанти. Залишаюсь у Варшаві й схожу з розуму від усього, що мене оточує, і не хочу з цим зближуватися, чи приїжджаю сюди й приймаю фаталізм того, що може статися все, що завгодно, я на це не впливаю як в Україні, так і у Варшаві. Але там із відчуттями я чахну як майже догоріла свічка, а під час приїздів в Україну я почувалася дуже наповнено.

Я не планувала повертатись, у нас була сплачена школа, усе йшло норм. Але я перманентно почувалася нещасливою. Мене нічого не тішило. На той момент я вже вживала антидепресанти, мій емоційний стан був стабільним. Тож я не вирішувала в кризі. Я подумала: чи можу я продовжувати життя, орієнтуючись лише на умовну безпеку наших дітей? Я стала функцією для обслуговування дитячих потреб, і мене це вбивало. Майже все, що мене наповнювало, було в Україні. Як тільки ухвалила рішення повернутись, мої сумніви розвіялися. Це була ніби затичка у ванні, яку висмикнули.

Гудкова під час планування Різдвяного Куража, грудень 2024

Віледж: Чи відрізнялося спілкування з командою, коли ти була на відстані й коли повернулася? Дехто каже, що дистанційно можна працювати звідки завгодно. Але з іншого боку, стає зрозуміло, що в таких умовах може виникати брак енергії, адже коли люди поруч – це геть інші відчуття.

Гудкова: Я не можу сказати, що сильно страждала, бо приїжджала на кожен «Кураж», ми бачилися, синхронізувалися. Плюс ми часто списувалися. Але я просто сумувала за тим, щоби побути в контексті моєї команди. У нас дружні стосунки, ми сміємося, жартуємо. Я сумувала, тому що люди з команди дуже мені близькі за цінностями, ми разом створюємо те, що створюємо. Тепер, офлайн, ми не стали набагато частіше бачитися, бо немає офісу, холодно. Але навіть відчуття, що я поруч, в одному місті, мені приємне. Я не вважаю, що моє бачення працює для всіх. Але ми були завжди офлайн-командою, дефіцит спілкування відчувався. Зараз класно.

У нас давно немає офісу. Раніше був, але не було обов’язку приходити туди щодня, та всі приходили, бо було весело. Зараз також немає контролю, я не беру людей, чию роботу треба контролювати. У нас є обов’язкові зустрічі – статуси щотижневі. Решта – вільний графік. Коли буде офіс, можливо, проситиму приходити на щотижневі статуси. Мене цікавить результат, а не скільки годин людина сидить на місці. Якщо вони не порушують таймінг, не токсичать, то й добре. Хочу, щоб люди відчували, що робота – частина життя, а не інкубатор.

 

 

Віледж: Розкажи, чи впливає війна на вашу роботу технічно – співпраця з брендами, підрядниками, працівниками на майданчику, які, наприклад, монтують сцени, ставлять звук тощо.

Гудкова: Сьогодні зранку головного монтажника «Куража» забрали. Прийшли в хостел, де він жив, і забрали. Це катастрофа, бо це людина, яка знає всі процеси. Але знову ж таки в нас усе прописано, ми знайдемо заміну. Вартість робіт також зросла, бо тепер чоловіків менше, і ті, що є, просять більші гонорари. Але в команді в нас переважно дівчата. Вплинути якось на ситуацію не можемо, це змушує більш ретельно готуватися та продумати додаткові сценарії дій.

Віледж: А чому ви загалом вирішили відновити «Кураж»? Як це відбувалося?

Гудкова: Ми відновили «Кураж» із кількох причин. Насамперед тому, що мені особисто треба було вийти з піке. А ще тому, що це життєствердно для людей. Вони кажуть: «Ви крейзі, але ми за вас тримаємось». Ми об’єднуємо різні ком’юніті, даємо їм свободу вираження. Ми створюємо простір для діалогу.

До війни в нас також були люди на візках, із протезуваннями, але не в таких кількостях, як зараз. Ці люди приходять до нас, вони відчувають повагу, бачать, що до них ставляться уважно та привітно. Стигми руйнуються. Ми менеджери, якщо ми не знаємо, як правильно про щось запитати чи як етично щось організувати, ми підемо до тих, хто вміє й знає, як це робиться. Тому ми співпрацюємо з фондами, які займається реабілітацією ветеранів і ветеранок, організовуємо збори тощо. 

Команда стала ще ближчою, я відчуваю, що моя присутність для них важлива. За цей рік нам вдалося разом зібрати 11 мільйонів 655 тисяч, це поки що без різдвяного «Куражу». Сподіваємося, буде більше. 

Про останній «Кураж» у GARAGE та переїзд до ВДНГ

Віледж: Розкажи, чому ви вирішили переїхати з Межигірської знову на ВДНГ?

Гудкова: Ми не те щоб хотіли йти саме з «Тетрапака». Річ у тому, що це не наш простір, ми не можемо там постійно перебувати, облаштуватися, як у власному домі. Це чудова локація, мені вона подобається: урбаністична, мінімалістична, ідеальна для тусовок. Але ми щоразу збиралися й розбиралися заново, не мали сталого місця для офісу, для зустрічей, для довготривалих планів. На ВДНГ у нас буде власна територія, де ми зможемо почуватися, ніби вдома. Я колись казала, що більше туди не повернуся, але життя вчить не зарікатися. ВДНГ – це височенні дерева, простір, де ми вже працювали, де сформувалося чимало теплих спогадів. Там наш павільйон матиме сталу прописку, і я зможу розвивати «Кураж» системніше, по-справжньому впроваджувати свої ідеї.

Новою резиденцією Куражу стане павільйон №9 на ВДНГ / фото Євгена Мушкіна 

Досвід із «Тетрапака» показав, що вільна, але тимчасова локація не дає глибинного відчуття стійкості, унеможливлює довгострокове планування, послідовний розвиток. А я хочу створити щось більше, ніж просто короткий проєкт раз на кілька місяців. Хочу середовище, екосистему. На ВДНГ для цього є можливості. GARAGE – чудовий майданчик, ми щиро вдячні їм за можливість працювати там, але тепер, маючи досвід, хочемо обрати простір, де зможемо «пустити коріння» та розгорнутися.

 За 10 років роботи «Кураж»