Інтерв'юLitosvita навчає письменницької майстерності вже понад 10 років. Розпитали засновників, як це працює

Освітню організацію Litosvita заснували в березні 2013 року з метою створення нового простору, де любителі та професійні діячі літератури могли б зустрічатися, спілкуватися та надихатися одне одним. Сьогодні це лідери ринку літературної освіти зі школами, авторськими курсами, creative writing і видавничими проєктами.

Розпитали засновників організації Дмитра Стретовича та Марію Придьму, як заробляти, навчаючи творчості.

– Ти кажеш, що тоді не було книжок українською про creative writing, але що тоді взагалі в літературі відбувалося? Хто був вашими першими лекторами?

Дмитро Стретович: У кінці 2013 року почалася Революція [Гідності], і ми знаємо ці 2013-й і 2014-й – переломні роки. Тоді почався ренесанс і, власне, книжковий ринок почав оживати, з’явилися нові видавництва. Але якщо відмотати на рік назад, то відбувався такий поступовий прогрес. Уже були популярні письменники. Жадан і покоління початку 1990–2000-х, які збирали великі зали на якісь події, але поки що безплатні.

Я пам’ятаю, Жадан почав десь у 2012–2013 роках. Здається, у мене навіть десь є пост про те, що в Будинку офіцерів тисяча людей із платним входом, там платний вхід був просто символічний, але все одно. Я пам’ятаю, про це тоді писав пост, що це вперше бачу таке в Україні – майже тисяча людей зібралася на літературний вечір із платним входом. Тобто, наскільки я пам’ятаю, уже з’являлися великі івенти, тоді були досить потужні форуми видавців.

Марія Придьма: … А у 2010 році з’явився Meridian Czernowitz.

Дмитро: Так, Meridian Czernowitz, який тоді задав уже гарні стандарти європейського фестивалю. Зʼявився «Книжковий Арсенал» і так далі. Літературна інфраструктура розвивалася. Усе виглядало насправді досить перспективно, але, звісно, це не порівнювано з тим, як є зараз. Тобто тоді менше половини книжок, які видавали в Україні, були українською – більше було російських книжок, менше було авторів, менші наклади були в українських авторів, менше подій.

– Тобто з 2010 до 2013 рік ви функціонували в більш волонтерському форматі?

Дмитро: Ми ще вчилися в університеті, були студентами, паралельно працювали кожен на якісь своїй роботі. А ще ми займалися громадською діяльністю в університеті, студрадою й от були ще такі літпули. Це таке наше хобі.

Але після завершення університету якраз захотілося спробувати заробляти тим, що подобалось. Я добре пам’ятаю, що я тоді розумів, що після закінчення університету (21–22 роки) це класний шанс спробувати. Раптом воно піде, це стане професією. Якщо ні, то нічого страшного, можна займатися тим, чим займався до цього. Бо я розумів, що навіть у 25 років і далі вже буде складніше на це наважитись. Бо, по-перше, ти в якійсь іншій професії почнеш рухатись по кар’єрі, тобі буде шкода цього пройденого шляху, ну і просто я знаю приклади купи людей, що чим старше ти стаєш, то важче наважуватися на якісь такі незрозумілі авантюри.

Плюс ми ж намагаємося створювати можливість не тільки слухати, а й обмінюватися думками. Таке неформальне спілкування, нетворкінг. Це те, що, мені здається, якраз було щось нове – не просто фестиваль, до чого більшість звикла, а щось більш тісне. Спілкування з профільною аудиторією теж було чинником.

Конкретно з Жаданом ми познайомилися, коли грали в футбол. Тоді перед Євро-2012 він створив «Літературну збірну України з футболу». Я написав, що ми студенти університету Драгоманова, запропонував зіграти з його збірною. Він погодився. Ми двічі з ними грали в спорткомплексі Драгоманова, обидва рази в нічию. Потім уже запрошували на свої події, коли в нього виходило по графіках. Зараз він у нас виступає стабільно один-два рази на рік.

Я думаю, що якраз йому теж подобається ця можливість поспілкуватися з більш-менш профільною, професійною аудиторією.

Марія Придьма: Мені здається, що вони на самому початку зарядилися цією енергією, вони бачили, як ми цим горіли й, звісно, підтримали. Я пам’ятаю Тараса Прохаська, який дуже класно й тепло відгукнувся на проведення та допомагав нам на першій літературній школі, і це було відчутно, що йому подобається.

Марія Придьма: Далі був поступовий розвиток. Почались офлайн-школи у Львові, Харкові. Багато хто почав писати: проводьте й у нашому місті. Зрозуміло було, що попит на це є.

– Люди хотіли навчитись писати чи бути причетними до української літератури? Чи й те, й інше?

Дмитро: І те, й інше. Тобто багато людей іде з практичною метою навчитися писати чи просто для себе – краще писати, висловлювати думки, чи для того, щоб написати книжку та видати. Є люди, які справді просто хочуть бути частиною літератури, цього всього процесу й так далі.

Марія: Мені здається, що є ще одна аудиторія, просто зацікавлені: люди, які колись писали щось, вони себе асоціюють із цим, вони просто хочуть повернутись до цієї думки, їм, можливо, навіть не важливо бути прямо в літпроцесі, але писати для себе, здійснити свою мрію, написати книжку або хоча б якесь оповідання – для них це важливо.

Люди, які хочуть бути почутими, щоб їх оцінили та сказали: «Клас».

Дмитро Стретович: Упродовж перших двох років роботи в нас не було штату як такого. Були ми й оратори курсів, люди, які працювали, але це був аутсорс. У нас практично не було паралельних проєктів: іде один курс, закінчився, почався наступний. Потім з’явилися паралельні. Потім перший наш набір, це був 2015 рік, ми двох людей шукали, у нас з’явились ми плюс двоє людей. Ну а потім вже додавалися, додавалися. Але в нас основна команда – це семеро людей. Це небагато, але насправді достатньо. Тобто ми не за кількість, а за якість. У нас ще такий мегапрофіль, що одна людина може закривати функції кількох.

Марія Придьма: Штат у нас росте органічно, тобто ми не шукаємо людей під непотрібне завдання. Мабуть, кожен із нас може виконувати в Litosvita будь-яку функцію, яка стосується процесу. Це така взаємозамінність. Будь-хто може замінити навіть куратора, звісно, недовго, але якщо це потрібно, ми можемо.

– Як ви знайшли для себе формулу в грошах? Як вирішили, скільки ви залишаєте, а скільки витрачаєте на розвиток?

Дмитро Стретович: Ми завжди керуємось якоюсь здоровою доцільністю. Ми розуміємо, що є певні реальні розклади, тобто на такий курс можемо набрати стільки: наше завдання було умовних 100 людей. Ми беремо більше – супер, потім розберемося, що робити з цим додатковим доходом, але нам потрібно реалістично стільки набрати. Відповідно, у нас є десь такий бюджет на витрати: маркетинг, просування й різні-різні речі. І ми розуміємо, який у нас виходить дохід, його нам вистачить на покриття якихось поточних та інших витрат.

– Себто у вас кожен окремий курс – це окремий продукт, і ви далі розглядаєте доцільність інвестицій у нього, доінвестування тощо?

Дмитро Стретович: У нас кожен курс – це окремий продукт, окремий бюджет, бо є різні системи ведення тощо. Коли це все спільно, спільний контент, у нас це все, по суті, окремі, маленькі одиниці.

Марія Придьма: Тут ще, крім цього, є реінвестиції в інші продукти або в додаткові матеріали, які нам потрібні, або приміщення. Так сталося з річною програмою, коли ми розуміли, що в нас буде крутий титульний курс, річна програма, де люди будуть навчатися рік, і зрозуміло, що потрібно якесь класне приміщення.

Дмитро: Своє приміщення. Це буде дешевше, ніж орендувати десь, бо ціни до ковіду в Києві на оренду локації були захмарні. Я за це вдячний пандемії, що вона опустила орендодавців івент-нерухомості на землю, тому що в Києві якісь пів години в середніх залах могли коштувати й 5000 гривень. Тобі треба мінімум дві години, а ти 10 тисяч платиш тільки за оренду, просто на одну лекцію. Це були захмарні ціни, зараз усі вже готові, як у старі добрі часи за 1000 грн/год віддавати будь-яку залу.

Марія: Ну і тут важливо, що коли стався ковід і далі, багато шкіл, що до цього мали свої приміщення, почали відмовлятися від офлайну. Багато університетів перейшли в онлайн повністю, а ми зрозуміли, що нам важливо мати таке приміщення, яке буде суто наше ще одне. Тобто в нас є нижня зала у «Смолоскипі» – це наш офіс, де 30 квадратних метрів і зверху 60. Ми зробили там ремонт, це така інвестиція. Він не наш, ми його винаймаємо, але розуміємо, що для нас важливо, такі витрати в нас також є, або техніка.

Дмитро: У нас загалом є бюджет кожного окремого продукту, який потім стікається в загальний. Зрозуміло, що ми частину реінвестуємо, частина – це резервний фонд, як у багатьох компаніях, тим більше, що ми якраз усі чекали на економічну кризу. Якраз у 2022 році мала наступити серйозна економічна криза у світі в багатьох країнах: у Туреччині почалась тощо. І от вона до нас добралася, почалася війна, що ще набагато гірше, тому ми готувались.

– Різні видавці говорять у принципі про ті самі речі. Наскільки я розумію, ви взаємопов’язані між собою так чи інакше. Тобто інтерес до літератури якось впливає на інтерес до вашої роботи та курсів. [У видавництв] був стрибок, особливо на піку «єПідтримки». Коли трапилось повномасштабне вторгнення, перший місяць-два був шок, а зараз усі, з ким ми говоримо, кажуть про повернення до попереднього ритму. Чи відображається це на вас так само? Чи готові люди так само інвестувати гроші в освіту, як вони інвестують у книжки? І на якому рівні відносно початку війни ви зараз перебуваєте?

Дмитро Стретович: Я думаю, у книжки все-таки більше інвестують. Березень [минулого року] для всіх був шоковим. У квітні ми вже почали відновлювати курси, і відразу було менше слухачів, десь удвічі менше від планового. Але потім воно все так вирівнювалось. І, наприклад, уже минулої осені в нас стартувала нова річна програма, на яку ми набрали 88 слухачів. Торік було 80, тобто навіть на найбільшу й найдорожчу програму набралося на 10% більше, ніж минулого року.

Якщо узагальнювати решту курсів, то коли ми рахували в кінці року, кількість слухачів і доходів впала на 20% від показників 2021 року. Хоча в планах у нас було зростання. Зрозуміло, що від тієї планки, яка в нас стояла, ми набагато менше взяли, але зараз про це не йшлося.

Наразі ми йдемо приблизно за тими наміченими результатами, які ми собі запланували на початку року. А це вже більше, ніж до [повномасштабної] війни. Тобто загалом ми планували, що на 30% маємо збільшити дохід, у 2023 році має в нас вирости все на 30% у порівнянні з 2022-м.

Марія Придьма: Я просто хотіла додати, що тут ми (як і всі соціально відповідальні бізнеси) почали відразу віддавати 10% з нашого доходу на ЗСУ й досі це робимо. З Андрієм Любкою купували машини. Любка купував, ми просто перераховували гроші. Важливо, що студенти, які беруть участь у наших курсах, знають, що вони дотичні до волонтерства через навчання.

За ці десять років ми мали фору перед багатьма освітніми бізнесами про те, що ми завжди були українськомовні й говорили українською, запрошували українських лекторів. І багато хто, коли почалась повномасштабна війна, їм потрібен був час, щоби якось пристосуватись до цього.

– Як ви зараз відчуваєте конкуренцію?

Дмитро: Відчуваємо, до того ж конкуренція є пряма, а є якісь непрямі продукти: YouTube, подкасти. Це все теж непрямі конкуренти. Вони забирають увагу.

Зрозуміло, коли ми починали, ми були єдині такі. Потім почали з’являтися інші, але в нас завжди була відмінність – українськомовність. І ніби, якщо людина займає позицію, що от я хочу йти вчитися українською, то варіантів у неї насправді особливо не було. Зараз ця унікальність теж зникла, бо всі стали українськомовні, конкурентів багато: від маленьких Instagram-сторінок, що роблять платні марафони чи безплатні марафони, закінчуючи великими школами, які починали часто зі сфери реклами, комунікації, як-от «Свободные», а потім переходили вже в тему письменництва. Тому так, конкуренція велика, ми постійно працюємо, усе це досліджуємо. Ми намагаємося бути в перших рядах цих гравців на освітньому ринку. У нашій ніші ми однозначно хочемо бути найкращими, але загалом і в інших галузях теж.