Власний досвідЯ працюю дизайнеркою в Netflix

Tory Polska – українська художниця та дизайнерка мультфільмів, яка співпрацює з українськими та закордонними анімаційними студіями. Віднедавна вона – дизайнерка Netflix. Компанія запропонувала Торі займатися візуальною розробкою для нового мультфільму компанії (назву проєкту розголошувати заборонено угодою конфіденційності).

Працює Торі з України, до переїзду готова, але поки не бачить у цьому необхідності. Netflix свої робочі комунікації перевів в онлайн через коронавірус. Вона має щоденні зідзвони та зустрічі в ZOOM із керівниками та учасниками проєкту – це інші художники та артдиректори, часом – режисери.

«Я в цій професії вже восьмий рік. Довго до цього йшла. Починала в українських студіях, паралельно підпрацьовувала на закордонний ринок, поступово вибудовуючи там своє ім’я. Я була активною в соціальних мережах, тому що це був мій єдиний доступ до індустрії, центр якої переважно в Лос-Анджелесі. Я додавалася до художників у друзі на фейсбуку, у лінкедін, інстаграм, коментувала їхні роботи. Словом, намагалася якось привернути їхню увагу.

Ми поговорили з Торі про те, чи складно потрапити в Netflix, дізналися, що для цього потрібно та запитали, як побудована робота на її проєкті.

 Netflix можуть робити те, що хочуть, вони нічим не обмежені. Це всіх притягує

У мультики від нудьги

У світ мультфільмів мене випадково привело відрахування з інституту на першому курсі. Я залишилася вдома та просто почала дивитися їх від нудьги. Тоді взагалі ні про що не думала, була перевантажена негативом – що робити далі, куди рухатися? Мене мультфільми зачепили, до цього я ніколи не думала про це, як про роботу.

Стало цікаво, почала гуглити. Зрозуміла, що це професія, люди цим займаються, їм за це платять, вони отримують від цього задоволення. Почала копати в цю сторону. Тоді подобалося геть усе – комп’ютерні ігри, книжкові ілюстрації, мультфільми.

Я почала поступово йти у сторону анімації. Збирала інформацію частинами, завантажувала піратські мультфільми з торентів, тому що до них є додаткові матеріали, у яких режисери та художники розповідають, чому вони так робили.

 Мене мультфільми зачепили, до цього я ніколи не думала про це, як про роботу

Моя освіта складалася з цих документалок. Потім я почала такі ж документалки шукати на інших ресурсах. Згодом я знайшла онлайн-школу з курсами у цьому напрямі. Там побачила викладача, який тоді працював у Disney 20 років. Перечитала структуру його курсу та зрозуміла, що це воно.

Двомісячне навчання замінило мені університетську освіту. У процесі я напрацювала портфоліо, з яким мене взяли на українську студію. Ми робили перший український 3D-мультфільм – «Микиту Кожум’яку». Я була наймолодшою в колективі, але мені дозволяли робити все так, як я бачу. Це допомогло зрозуміти, на що я здатна.

Привіт, я Торі

Наразі я в цій професії восьмий рік. Довго до цього йшла. Підпрацьовувала на закордонний ринок, поступово вибудовуючи там своє ім’я. Я була активною в соціальних мережах, тому що це був мій єдиний доступ до індустрії, центр якої переважно в Лос-Анджелесі. Я додавалася до художників у друзі на фейсбуку, у лінкедін, інстаграм, коментувала їхні роботи. Словом, намагалася якось привернути їхню увагу.

З часом люди почали мені відповідати, впізнавати мене, самі почали до мене приходити, коментувати, писати, що я їх надихаю. Зараз багато людей мене знають тільки тому, що я була дуже активною, у них просто не було вибору мене не знати.

Я інтроверт, який трохи екстраверт. Я вмію спілкуватися, умію організовувати, у мене все виходить, але, напевно, я люблю жити у своєму якомусь невеликому світі з обмеженою кількістю людей.

Крім того, я подавалася завжди на всі вакансії. Запитувала в режисерів, чи потрібні люди в команду. Кілька років тому отримала свій перший великий американський досвід. Побачила оголошення на лінкедіні від художника, якого навіть не знала, що він шукає художників, я йому написала. У результаті він мене найняв, я там два роки провела, це був чудовий час. Закінчила цей проєкт у травні, мала два місяці для відпочинку, а в кінці липня почала шукати новий проєкт.

 Зараз багато людей мене знають тільки тому, що я була дуже активною, у них просто не було вибору мене не знати

Між Києвом і Лос-Анджелесом

Минуло десь два тижні. Я була вдома, ми з чоловіком грали в комп’ютерну гру. Мені написала одна з рекрутерок і запропонувала інтерв’ю через 15 хвилин. Це був вечір п’ятниці, у нас 10 годин різниці з Лос-Анджелесом. Я швидко зібралася та вийшла на зв’язок. Загалом співбесіда тривала хвилин 15.

Усе було позитивно, але дуже чітко. Запитували, як у мене справи (вони завжди з цього починають). Далі цікавилися, у яких проєктах я зацікавлена, якого типу, жанру. Дізнавалися, як я працюватиму через різницю в часі. Запитували мої очікування зарплати, скільки годин у день і в цілому в тиждень я готова присвячувати цьому проєкту; чи відкрита я до повної зайнятості; чи плачу податки в Україні; чи розглядаю переїзд. І чи зацікавлена я в довго- чи короткотерміновій співпраці.

 Виробництво поставлено дуже чітко, завжди мало часу, усе коштує дуже дорого й усе має дуже чітко працювати

Типовий робочий день

Я починаю працювати о 13:00–14:00, працюю 8 годин. Іноді можу працювати довше, коли відчуваю, що я тупила в робочі години, або коли просто мозок повільніше працював. Я відчуваю власну відповідальність, у мене є бажання попрацювати більше. Для мене це комфортні години роботи, тому що я швидше сова, ніж жайворонок. Пізно лягаю спати, пізно встаю. Мені подобається, що в мене з роботодавцем 10-годинна різниця. Навіть коли я пізно починаю, усе одно закінчую працювати до початку їхнього робочого дня. Для мене це додатковий антистрес, що мене не смикають щогодини.

Завдання я, зазвичай, отримую в попередній день. Через різницю в часі мені його видають із вечора, щоб я працювала, поки Америка спить. Наприклад, я маю зробити дизайн будинку героя. У мене є сценарій, що там буде відбуватися. Якщо там буде фраза, що головний герой вийшов попити чай із бабусею на веранді – я розумію, що в домі має бути веранда. Із сценарію збираю якісь підказки, які стосуються персонажів.

Якщо це будинок головного героя, він має відбивати його характер. Адже люди організовують і декорують простір під себе. Тож я, перш за все, маю зрозуміти психологію персонажа, щоб зробити дизайн його будинку.

Крім того, у мене є обмеження в сетінгу, наприклад, усе відбувається в Мельбурні, Австралія. Після цього я піду в гугл, пінтерест і вивчатиму, як виглядають тамтешні типові будинки. Якщо це конкретний район, я піду в гугл-карти, гуляти вулицями цього району, чи роздивлятимуся геолокацію в інстаграмі. Скажімо, якщо герой – корінний австралієць, він облаштує свій будинок певним чином. Якщо це американець, який переїхав, він зробить по-іншому. Треба це враховувати, інакше робота буде неточною.

 Я, перш за все, маю зрозуміти психологію персонажа, щоб зробити дизайн його будинку

Від зібраної інформації мозок конкретно перевантажується, щоб почати якось із цим працювати, я складаю собі рефлисти. Намагаюся все систематизувати – тут картинки, у яких мені подобається форма будинку, тут колір будинку, тут текстура, тут дизайн. Я стараюся розбивати це все на групи, моєму мозку так легше буде працювати. Після цього починаю малювати. Намагаюся робити швидкі ескізи, захопити інформацію з різних картинок, які мені здаються робочими, які можуть підійти та сподобатися режисеру. Компоную в різні ескізи, дизайн. Цим займаюся весь час, який залишився.

О 19:00 у нас колективний зідзвон, зі всіма художниками, артдиректорами й менеджерами, які конспектують за нами все, щоб нічого не загубилося. Ми обговорюємо, хто що зробив, ділимося напрацюваннями. Артдиректори кажуть нам, що працює, а що ні, направляють. Десь через дві години після зустрічі приходить лист зі всіма виправленнями, які мені видали. Я їх вношу. Крім того, двічі на тиждень зустріч із режисерами. Ми показуємо їм те, що затвердили артдиректори. Тоді знову слухаємо зворотний зв’язок, отримуємо правлення, додаємо їх. І так поки дизайн не буде зроблено.

Адаптація до команди

Я би не сказала, що є велика різниця в організації роботи, навіть у порівнянні з моєю попередньою студією. Єдина важлива відмінність – це наявність менеджерів, які постійно присутні під час усіх зідзвонів, вони допомагають вирішити будь-які технічні моменти, відправити потрібну картинку, якщо ми щось обговорюємо, записують за тобою, роблять потім звітні листи.

Також раніше в мене було більше тет-а-тет спілкування з артдиректором, а тут відбувається це при всіх. Звикаю також до щоденних зустрічей у ZOOM. Крім того, у нас неформальні віртуальні кімнати, у яких можна просто поговорити з колегами про життя, обмінятися ідеями, потеревенити.

Мені подобається, що тут є рев’ю, яке проходить у режисерів, і нас туди запрошують. На попередньому проєкті я ні разу не бачила режисера, ні разу з ним не розмовляла. Коли мене взяли на роботу, на моєму першому зідзвоні були режисери. Вони мене привітали, розповіли про свої очікування від проєкту. Мені навіть сказали «Привіт» російською. Це приємно. Коли я презентую свої напрацювання, у мене є можливість пояснити, що саме ти вкладав у концепцію дизайну, як саме я собі це уявляю.

 Через особливості професії в мене має бути «груба шкіра». Адже поняття «правильного» не існує

Офіційна частина роботи проходить в основному через пошту та зустрічі в ZOOM. Також у нас є Slack, у ньому є канал Inspiration, у якому ми обмінюємося мемами та гіфками. Там не тільки художники, там усі з проєкту. Є мітинги, які мають імітувати кава-брейки. У середу є мітинг для всієї команди – хочеш підключайся, хочеш ні. Ми там фільми обговорюємо, новини одне одного.

Щотижня наш менеджер, який слідкує за здоровим середовищем усередині команди, запитує, які в нас є ідеї, щоб наше спілкування було менш формальним, щоб стосунки були більш творчі та близькі. Ми пропонуємо різні ідеї, що спрацювало на різних проєктах, як можна зімітувати реальне спілкування.

Я все ще на першому завданні третій тиждень. Зробила вже 15 картинок. Це початок продакшну, ще немає ніяких правил, стилістика не затверджена, ми її ще не виробили. Ми пробуємо, що працює, а що – ні. Доходимо до місця, коли це «занадто», і нас режисер назад заганяє. Тоді ми йдемо в іншому напрямку. Дивимося, чи там є щось цікаве. Нас увесь час так корегують, у цьому вся сіль.

Через особливості професії в мене має бути «груба шкіра». Адже поняття «правильного» не існує. Дизайн працює або ні. Поки я 100 разів не зроблю те, що не працює, я не знайду потрібного рішення. Щоразу, коли тобі дають велику кількість правлень, або кажуть «це не підходить», треба вміти до цього легко поставитися. Розуміти, що це не тебе критикують як художника. Тобі не кажуть, що картинка некрасива, просто вона не працює. До цього потрібно звикнути.

Після першого робочого дня я майже не спала. Це була напівдрімота, здавалося, що я досі працюю. У мене було кілька таких ночей у житті. Це складно, мозок настільки перевантажений, що я відчувала, як тіло трясе від нервової напруги. Після першого тижня стало легше. Починаєш розуміти, що до тебе добре ставляться, тебе хвалять. Тож поволі вливаєшся й починаєш отримувати задоволення.