Власний досвідЦі люди закрили бізнес і влаштувалися на роботу

«Я вважаю, що робота в корпорації дає більше особистої свободи. Ще не бачив жодного підприємця, в якого є баланс work-life – ти постійно занурений у бізнес, постійно думаєш про це й намагаєшся знайти нове рішення», – розповідає Іван Пасічник, який закрив власну компанію Ecoisme й працює зараз у «Київстар».

Говоримо з чотирма колишніми підприємцями, які з різних причин закрили власний бізнес – через невдачу з інвестиціями, карантин чи вигорання – і знову стали найманими працівниками. Запитуємо, які труднощі вони мали в бізнесі, як переживали закриття і чому перехід на найману роботу став для них кроком уперед.

Підтримай The Village!

Donate

Про власний бізнес

Раніше я працював у відділі маркетингу в компанії, яка займається імпортом сирів преміумсегменту. У компанії я заявив про себе як досить наполегливий співробітник, отримував підвищення, завжди досягав свого. Але амбіції в мене були великі, тому вирішив податися в бізнес.

На початку жовтня минулого року мені подзвонив мій друг Антон, який працює баристою в кав’ярні, і сказав, що є можливість удвох взяти в оренду готовий бізнес – кав’ярню третьої хвилі за 10 хвилин від Хрещатика. Оскільки я сам – цільова аудиторія цієї ніші, а кава завжди цікавила мене, погодився. Кав’ярня називалася «Миндаль», на той час їй було вже 5 років. Колись нею займалася інша людина, але вона поїхала з України, тому інвестор шукав нових власників закладу.

Зарплата в компанії в мене була непогана, я мав певні заощадження, бо зробив пропозицію своїй дівчині, і ми готувалися до весілля, тому тимчасово міг розраховувати на відкладені кошти. Ми з другом удвох уклали в бізнес свої заощадження та почали займатися його розвитком.

Ми самі стали за бар, бо мій друг – досвідчений бариста, до того ж колись, за часів відкриття «Миндаля», він там працював. Я взагалі графічний дизайнер-самоучка, який згодом почав займатися маркетингом, у сфері громадського харчування ніколи не працював.

Труднощі почалися з того, що ми стали займатися кав’ярнею не в сезон. Усі думають, що коли на вулиці злива чи сніг, люди біжать пити каву. Але це не так: коли погода погана, у кав’ярнях порожньо. Якраз склалося так, що жовтень і листопад – час, коли ми тільки почали роботу – були дощовими, людей приходило не так багато, як ми очікували. Тому вже в перші місяці роботи доводилося витягувати гроші з власних заощаджень, щоб оплатити оренду.

Потім моєму товаришу довелося вийти з бізнесу через сімейні обставини, і я залишився сам. Спочатку все виглядало дуже романтично: кав’ярня за 10 хвилин від центру, ми вдвох із другом варимо каву, посміхаємося гостям, знайомимося з новими людьми, усім усе подобається. А потім виявилося, що мало просто стояти за баром і варити каву – потрібно рахувати гроші, постійно інвестувати в бізнес, починаючи від елементів декору й закінчуючи доповненням асортименту.

Тоді я думав: «Ну, зараз зиму пересиджу, і все буде добре». Узяв двох дівчат на бар, а сам став займатися безпосередньо бізнесом: почав рахувати гроші, занурився в аналітику, бухгалтерію, зрозумів, що заклад окупається доволі слабко. Великих витрат у нас не було, просто чомусь було мало людей, хоча зима була не надто холодна.

Наша кав’ярня розташовувалася на перетині Гоголівської та Гончара. Ми дуже залежали від офісних працівників і людей, які живуть у цьому районі. Узагалі проблема локації в тому, що там нікуди піти, окрім закладу – там не було ні галерей, ні кіно, ні театрів. Тобто нічого цікавого, окрім чашки кави для нашої цільової аудиторії. Тож коли через дорогу від нас узимку відкрилися конкуренти, це стало для нас черговим випробуванням. Багато людей ходили туди, хтось із наших клієнтів усе одно повертався, а хтось – ні.

Я не спав ночами, цілими днями думав про кав’ярню, пробував щось нове. Коли з’явилася ініціатива Tetrapaker, ми також почали збирати тетрапаки й навіть зробили пост про те, що люди можуть приносити нам використані упаковки з дому, щоб ми передали їх на перероблення.

У той час я зрозумів, що бізнес для душі не так уже й багато доходу може принести. Коли ти сильно турбуєшся тільки про атмосферу та сервіс, але забуваєш про фінансове питання, дуже складно заробляти гроші.

Я думав, що почнеться весна й більше людей буде ходити в кав’ярню. У нас був шикарний літній майданчик, застелений галькою, ми виносили на нього шезлонги, і люди просто були в захваті. Але не встиг сезон початися, як стався карантин, і я був змушений закрити кав’ярню.

Про нову роботу

Протягом усього періоду карантину я підпрацьовую дизайнером та ілюстратором, щоб заробити на життя. Поки в мене була кав’ярня, я міг трохи допомагати своїм постійним клієнтам, але не мав на це багато часу. А коли почався карантин, я написав усім, що відкритий для замовлень, тому зараз я повноцінно займаюся графічним дизайном та ілюстрацією. Тепер до мене звертаються й нові клієнти, і ця робота приносить мені не менше задоволення, ніж приготування кави.

Зараз ми з моєю майбутньою дружиною живемо в Дніпропетровській області, я налагоджую контакти з попереднім роботодавцем і сподіваюся повернутися на минулу роботу в компанію. Ми тепло розійшлися, усі з розумінням поставилися до моїх амбіцій спробувати себе в ролі підприємця, тому зараз обговорюємо варіанти мого повернення назад.

Власний бізнес vs наймана робота

Якщо найманий працівник може після роботи перемкнутися та отримувати позитивну енергію від спілкування чи хобі, то коли в тебе бізнес – усе змішується. Ти живеш бізнесом 24/7 і забуваєш про особисте життя. Іноді мені здавалося, що зробити щось суто задля заробітку – це не зовсім людяно, тож доводилося відмовляти собі в якихось грошах, аби заплатити зарплату своїм співробітникам.

Багато хто каже: «Не хочу працювати на дядю, це не приносить задоволення. Хочу працювати на себе». Але все пізнається в порівнянні. Особисто мені здається, що я в компанії отримував набагато більше задоволення в процесі, ніж під час роботи на себе. Одна справа, коли ти фрілансер і сам собі ставиш комфортні межі, але коли в тебе власний бізнес – у тебе немає свободи, ти обмежений різними факторами.

Коли я ріс, батьки завжди мені казали: «Учись і станеш директором», тобто завжди акцент був на кар’єрне зростання. Якось CEO-компанії, в якій я працював, запропонували подивитися фільм про японського майстра суші «Мрії Дзіро про суші». Ця стрічка дала мені розуміння, що необов’язково будувати кар’єру вгору, можна просто ставати майстром своєї справи й із часом отримувати більший дохід, займаючись тим, що любиш. Тому зараз я вирішив для себе, що хочу повернутися в компанію та розвиватися у своїй галузі, яка приносить мені задоволення.

Про власний бізнес

Ідея компанії Ecoisme прийшла до нас на хакатоні, присвяченому зеленим інноваціям і зеленій енергетиці. Ми трохи крутилися в цій сфері, до того ж я часто стикався із ситуацією, коли платиш комуналку за гарячу воду, а вона зовсім не гаряча або коли в мережі трапляються перепади напруження, і згорає якась техніка. Протягом 48 годин ми зібрали першу ідею, яка прийшла нам у голову, а згодом почали розвивати продукт.

Наш продукт – це енергомонітор, який дозволяв визначати, які прилади вдома працюють, скільки електроенергії вони споживають або виробляють (якщо це сонячні батареї). Коли ми починали, була лише одна компанія у США, яка робила те саме, а коли ми закінчували – таких компаній було вже багато. Нашою особливістю був простий інтерфейс, що не перевантажував користувача цифрами, а просто надсилав сповіщення, якщо щось було не так.

У 2013 році ми вигадали ідею, спілкувалися з інвесторами, і навесні 2014 року в нас інвестували гроші – так почалася компанія Ecoisme. Протягом нашого існування ми постійно натрапляли на труднощі з фінансуванням, проте по-справжньому скрутно стало тоді, коли ми поїхали у США залучати інвестиції. Ми виступили на виставці в Лас-Вегасі, набрали багато контактів, запустили передпродажі приладів, і нам пропонували інвестиції. Зрештою ми їх не отримали, тому що були на доволі ранній стадії, а фонди, які нас розглядали, хотіли побачити так званий recurring revenue в нашому фінансовому плані. Recurring revenue – це коли ви не просто продаєте пристрій один раз і на цьому все, а маєте постійний прибуток із цього. Наприклад, поставили один IBOX і постійно заробляєте на комісії. Коли в компанії є такі доходи, для інвесторів це показник того, що є стабільне зростання, і воно не припиниться, якщо в компанії зменшиться бюджет на маркетинг, і, відповідно, продажі. Ми також розглядали можливість такої моделі та розповідали про неї, але це була швидше наша гіпотеза, тож інвестори не наважилися інвестувати в нас на тому етапі.

Тоді ми опинилися у складній ситуації: ми розраховували на ці гроші, у нас повним ходом ішла розробка, але потрібно було змінити формат, бо ми розуміли, що тих грошей, які залишилися, на запуск масового виробництва вже не вистачає. Ми почали викручуватися, і в цей момент сталася історія з партнерами в Дубаї. Вони запросили нас зробити пілотний проєкт у них, і ми працювали над цим весь попередній рік, паралельно зі Штатами. Ми зрозуміли, що хоча в нас не вистачало грошей на запуск масового виробництва, але були кошти на те, щоб запустити невелику партію та зробити з неї пілотний проєкт в Дубаї. Після успішного пілота розраховували на нові інвестиції, які б дозволили запустити масове виробництво. Але так не склалося.

Ми зробили пілот, потім знову почали переговори з фондом у Дубаї, але, на жаль, подальша співпраця з ними не склалася. Таких ітерацій було декілька: у нас траплялися невдачі, ми перегруповувалися, починали по-іншому підходити до цієї історії й знаходили вихід. Але зрештою зрозуміли, що наші конкуренти вже далеко попереду, ми перепробували всі варіанти залучити інвестиції, але в нас не вистачало грошей, щоб запустити масове виробництво. Тому ухвалили нелегке рішення закрити компанію.

Про нову роботу

Зараз у «Київстар» я займаюся розвитком інновацій і нових продуктів. Поясню детальніше: ми з Михайлом прийшли до думки, що перш ніж запускати програми з інновацій, треба побудувати для цього дороги. Річ у тім, що корпорації звикли працювати з корпораціями. У нас є великий відділ IT, який робить складні продукти спільно з іншими корпораціями. Менеджери домовляються між собою, задача передається IT-відділу, він робить продукт, і ми починаємо разом заробляти гроші.

Коли йдеться про інновації, які стосуються неочевидних бізнес-моделей, то для того, аби знаходити в таких продуктах унікальну ціннісну пропозицію для користувачів, потрібно, по-перше, генерувати багато гіпотез, по-друге, швидко їх валідувати. Але проблема в тому, що IT-відділ має пріоритетні завдання, які коштують великих грошей, а стартапи приходять з ідеями, які ще потрібно тестувати. Відповідно, такі завдання не потрапляють в пріоритет.

Тож моїм першим завданням стало розібратися й побудувати таку систему всередині «Київстару», завдяки якій компанії із SMB-сегмента могли б отримувати сервіси й працювати з нами максимально ефективно та з мінімальним залученням наших IT-підрозділів і менеджерів. Після чого ми плануємо почати формування власних R&D команд, які будуть випробовувати наші внутрішні гіпотези. Також хочемо будувати ком’юніті навколо цього: підприємці та розробники зможуть підкидати нам свої ідеї та гіпотези, тому що в них є певні болі, і вони можуть нам про них розповісти. Далі зі своїми R&D командами ми будемо перевіряти ці гіпотези.

Коли вибудується ця екосистема, можна буде повернутися до історії зі стартапами та акселераційними програмами. І тоді, коли ми захочемо співпрацювати зі стартапами, ми розумітимемо, чого нам коштує перевіряти ці гіпотези та як це розвивати.

Власний бізнес vs наймана робота

Не можу говорити за весь корпоративний світ, але особисто мені пощастило, бо якраз у тому підрозділі в «Київстар», де я працюю, культивується підприємницький спосіб мислення, заохочується брати на себе відповідальність і реалізовувати проєкти. В Ілона Маска є фраза про те, що в компанії має бути така екосистема, коли за неуспішну спробу зробити щось нове немає ніяких покарань, за успішну спробу отримуєш хорошу винагороду, а от що не вітається, так це відсутність ініціативи. І це те, що ми намагаємося будувати в компанії.

Під час роботи над власним бізнесом я досить сильно втомився, тому мені хотілося займатися продуктом із повною відповідальністю за нього, але не займатися фандрейзингом, не думати, де я буду брати сьогодні гроші, щоб заплатити співробітникам. Відповідно, те, на що я сподівався, я й отримав у «Київстар». Я розвиваю продукт, повністю несу за нього відповідальність і в мене є стабільна зарплата та соцпакет.

Я вважаю, що робота в корпорації дає більше особистої свободи. Ще не бачив жодного підприємця, в якого є баланс work-life – ти постійно занурений у бізнес, постійно думаєш про це й намагаєшся знайти нове рішення. Для більшості підприємців це стає стилем життя, і в мене було так само – я сильно зростався зі своєю компанією, про баланс узагалі не йшлося. А після закриття мені хотілося видихнути та мати можливість приділити час сім’ї.

Про власний бізнес

Я з дитинства мріяла створювати взуття, тому отримала освіту технолога-конструктора взуття. Відразу після університету я почала шити його для своїх подруг, а потім це стало розходитися сарафанним радіо далі, і згодом я почала відшивати взуття під замовлення. Так з’явилася моя перша майстерня.

З часом я почала придумувати свої моделі, які стали продаватися навіть краще, ніж індивідуальні. Так сформувалася лінійка та почали виходити колекції. Ми росли, переїхали в нову майстерню, а згодом відкрили шоурум на Воздвиженці в Osobnyak. Я співпрацювала з великою кількістю дизайнерів на Ukrainian Fashion Week, серед них: Marianna Senchina, Finch і багато інших.

Я роками збирала свою виробничу команду. В Україні з виробництвом дуже складно, тому що в нас мало кваліфікованих працівників у цій сфері. Я збирала команду протягом п’яти років, приїжджала до цих людей на інший кінець Києва, привозила їм свою роботу, ми з ними сиділи до ночі, шили взуття разом, і я вмовляла їх стати частиною моєї команди. Я дуже пишалася людьми, з якими працювала, тому що вони дійсно круті професіонали. Це далося нелегко, адже чоботарський світ у Києві дуже маленький. Наприклад, хороших спеціалістів, які у нас виготовляють колодки – це основа взуття – усього дві людини.

Взуття ми з майстрами виготовляли самі, я контролювала виробництво, а ще займалася розробкою колекцій, продажами, створенням контенту, концепціями зйомок і комунікаціями. Найняти більше людей і делегувати свої задачі виявилося складно. Основна причина полягала в тому, що в нас не було великих об’ємів виробництва. Я хотіла створювати якісний продукт, тому його собівартість була велика, а цикл виробництва довгий. Я не хотіла віддавати це на аутсорс, хоча так було би швидше, але для мене була важлива висока якість. Через це не вистачало ресурсів, щоб розширити команду.

У власному бренді мені не вистачало масштабу. Хотілося робити класний продукт і масово продавати його в Україні за нормальною ціною, але, на жаль, у нас купівельна спроможність низька, тому масштабуватися не вдалося. Плюс, у нас немає культури споживання у взутті. У цій сфері є дуже багато нюансів, яких люди не розуміють. Наприклад, усі чомусь бояться шкіряної підошви, а також не розуміють, у чому різниця між дешевим і якісним взуттям. Їм здається, що якщо дві пари взуття з масмаркету й дорогого бренду естетично виглядають однаково, то й суттєвої різниці між ними немає, але це не так. Родзинка – у внутрішніх деталях. У дорогому взутті використовуються якісніші матеріали, які мають властивості випаровування поту, краще підлаштовуються під особливості ноги тощо. Неозброєним оком цього не видно, але це відчувається.

Через кілька років після того, як я зібрала круту команду та налагодила процеси, я зрозуміла, що більше не хочу цим займатися. Відчула стелю. Перестала бачити потенціал у нашому українському ринку. За 10 років існування бренду я спілкувалася з дуже різними клієнтами й робила взуття для дівчат і жінок із різним стилем життя – мене це довгий час сильно надихало. Але той період минув.

Про нову роботу

Спочатку в мене не було бачення, чим я хочу займатися далі. По суті, я ніколи ні на кого не працювала, відразу після закінчення університету я відкрила свою майстерню, і до 2020 року я жодного дня не пропрацювала в жодній компанії.

У січні цього року в мене вперше була перерва в роботі. Я зрозуміла, що бізнесом займатися не буду, мені хотілося відпочити від шаленої відповідальності. Узагалі, перш ніж я закрила бізнес, люди, які дізналися про ці наміри, почали пропонувати мені інвестиції, до того ж немалі. Вони б дозволили мені й далі займатися власним брендом, навіть більш масштабно. Але я не хотіла цього, тому відмовилася від усіх пропозицій.

Узимку в мене було кілька пропозицій роботи від різних брендів керувати дизайном і виробництвом. Але єдина компанія, в якій би мені дуже хотілося працювати, це Sleeper. Я писала їм декілька разів, потім мене запросили на співбесіду й за тиждень – у лютому цього року – я почала працювати там.

Зараз я керую відділом із виробництва взуття у Sleeper. Раніше такого відділу не було, тому моя задача в тому, щоб його створити, розробляти взуття та запускати його виробництво.

Власний бізнес vs наймана робота

Коли я казала друзям, що більше не хочу займатися власним бізнесом, ті, хто працює в компаніях, казали мені: «Віка, ти не уявляєш, як це працювати на когось!». Я відповіла, що дійсно не уявляю, але працюючи на себе, можу сказати, що все одно працювала на інтереси когось іншого – клієнтів чи працівників. І в будь-якому випадку ти працюєш на результат.

Тому коли я влаштовувалася в Sleeper, у відповідь на запитання про те, чи не буде мені дискомфортно працювати на когось, я відповіла, що для мене головне – робити щось класне. Моя мета в тому, щоб створювати класний продукт. І якщо є канал, через який це можна зробити більш масштабно та круто, це навіть краще для мене. До того ж це велика удача – працювати серед таких професіоналів, як тут, можна багато чого навчитися.

Зараз на мені також є велика відповідальність за новий відділ, але, з іншого боку – у мене є робочий графік. Я розумію, що за певну кількість годин можу виконати певну кількість роботи. Я знаю, що можу закінчити працювати о 18:00 годині вечора й повністю відключитися від усіх задач. Мій час з 10:00 до 18:00 належить Sleeper, а весь інший – мені.

Про власний бізнес

Ми відкрили школу дизайну разом із колегою з роботи три роки тому. Перевіряючи ринок професійних курсів дизайну у Львові, ми зрозуміли, що хороших дизайн-шкіл, які можуть дати основу для роботи дизайнерам чи ілюстраторам, немає. Тому вирішили спробувати зробити свій авторський курс. За задумом, усе мало відбуватися без приміщення, курс збиралися проводити в коворкінгах.

Матеріалу спочатку ми назбирали на два повних курси: графічний дизайн і UX-дизайн. Тоді й вирішили, що можна навіть зняти власне приміщення. У Львові є Центр енергетичних інновацій – це стара радянська будівля з кабінетами й вікнами на всю стіну. Ми зняли невелику кімнату, десь 33–35 метрів із краєвидом на місто та стали проводили курси там.

Оскільки ми вже мали своє приміщення, вирішили спробувати додавати нові курси. Ми називалися «Flying Cakes – школа дизайну» та навчали всього, що дизайну стосувалося – від скетчингу до вивчення програмного забезпечення. За два роки ми виросли, у нас було декілька курсів, хороші відгуки та постійний потік студентів. Тому ухвалили рішення переїхати в більше приміщення. Так наша школа переїхала в стародавнє приміщення в замку майже в центрі Львова.

У нас усе було класно, ми продовжували будувати ком’юніті, але в останній із трьох років на діяльність школи почала накладатися наша робота на фрілансі. Мій колега відкрив компанію, в якій займається UX-дизайном, а в мене на той час, паралельно з викладанням у школі, було маленьке швейне ательє та ще я займався фрілансом як дизайнер. На цьому етапі почав спадати інтерес до нашої школи.

Хтось може подумати, що школа приносить купу грошей, і при цьому ти просто викладаєш студентам 2 години ввечері. Насправді це не так. Школа займала дуже багато часу, ми постійно намагалися її розвивати та зберігати високу планку: читали всі коментарі та відповідали на них, протягом хвилини відписували в месенджерах для того, щоб люди відчували контакт. Паралельно, з ранку до вечора ми працювали на інших проєктах.

Під кінець третього року в нас уже не було сил і бажання розвивати бізнес, інтерес відчутно зменшився. Якщо два роки тому, коли випадала вільна хвилина, ми відразу вкладали її у школу та випробовували нові методи, то з часом вільну хвилину хотілося витратити лише на відпочинок. Здавалося, що ми вже достатньо зробили. Я вважаю це фактором зниження ефективності й це є поганим показником для роботи з власним бізнесом.

Про нову роботу

Десь за пів року до закриття школи, я зрозумів, що кручуся на одному й тому самому місці, клієнти й проєкти в мене одного типу. Тож я вирішив піти на роботу з більш об’ємними проєктами й після закриття школи влаштувався працювати маркетинг-дизайнером у міжнародній компанії Newfire Global Partners. Тут працює понад 200 людей, і масштаби проєктів дуже великі в порівнянні з фріланс-замовленнями.

У компанії я займаюся створенням та аналізом візуального контенту, плануванням рекламних кампаній. Частіше це реклама, матеріали для сайтів і соцмереж. В обов’язки входить аналіз ефективності та її покращення.

Для мене перехід на найману роботу став кроком уперед. Звісно, щодо попередньої справи – ти не можеш бути власником школи дизайну та не розвиватися, тому я постійно вчився нового, поєднуючи дизайн і маркетинг. Проте не всю теорію можна було застосувати в масштабах малого бізнесу. А тепер цю інформацію я можу застосувати на практиці у великій компанії.

Власний бізнес vs наймана робота

Коли я займався власним бізнесом, мій робочий день починався орієнтовно о 6:00, о 8:20 я вже був у школі та готував приміщення до свого ранкового курсу або займався бухгалтерією. Після заняття об 11:00 я йшов у свою студію, де разом зі мною працювали дві дизайнерки, і ми займалися проєктами для різних фріланс-замовників до 18:00 години. Колеги йшли додому, я ще допрацьовував до 19:00 і йшов на свій вечірній курс, який тривав до 21:00. Мені потрібно було 20 хвилин на те, щоб зібратися й ще десь година, аби дійти пішки додому або пів години, щоб доїхати на таксі. Я повертався о 22:00 чи 23:00 і відразу засинав. У такому режимі я жив протягом 8 місяців. Так було не щодня, а через день, але загалом це мало свою ритміку.

Працюючи в компанії, я зрозумів, що робота з 10:00 до 18:00 – це дуже класно для мене на цю мить. Ти стараєшся краще планувати та ефективніше використати цей час.

Зараз я відчуваю легкість, бо о 18:00 годині я вже вільний. А іноді стає навіть нуднувато й хочеться попрацювати ще після 18:00, бо мені цікаво закінчити проєкт. У мене вже давно такого не було, щоб я сам себе не змушував допрацьовувати, а робив це в задоволення. Це не викликає в мене відчуття стресу. Я відмовився від фрілансів, бо вирішив збалансувати своє життя. Компанія дозволяє це зробити: ти маєш певність, що в кінці місяця буде зарплата, тож можеш повністю сфокусуватися над одним проєктом, а не шукати якісь підробітки. Відповідно, є більше енергії та натхнення, хочеться більше читати, малювати заради фану. Раніше часу для такого не було взагалі.