Серед українських музикантів стало більше тих, хто їздить підробляти до країн Близького та Далекого Сходу, серед яких Туреччина, ОАЕ та Китай. Зарплата артистів за місяць — від 1000 доларів. На додаток — любов та цікавість до європейської зовнішності. Барабанщик Олег провів вісім місяців у Китаї у місті Дафенг. Грав у парку, клубах та цирку. Він розповідає про свій досвід в країні, де платять за дружбу, працюють без вихідних та на кожному кроці роблять селфі з іноземцями.

Пошук роботи і контракт

Побачили оголошення про пошук музикантів у групі «ВКонтакте», яка так і називалась «Робота в Китаї». На цього роботодавця були дуже погані відгуки. Але ми зв’язались з українцями, які там працюють, і вони сказали, що проблеми є, але терпимо. В результаті — вирішили їхати. Зняли промо-відео і надіслали його китайцям. Вони погодились нас прийняти, але за умови, що візьмемо на вокал дівчину. Ми погодились. За місяць вивчили репертуар.

Згідно з умовами контракту, вони мали оплатити переїзд туди-назад. На свій страх і ризик полетіли. В аеропорту мали зустріти люди, які відвезли б нас у своє місто. Виходимо — нікого немає. А в нас ані інтернету, ані мобільного зв’язку, і ми майже без грошей. За три години вони по нас, дякувати богу, все-таки приїхали.

У перший же день у всіх учасників гурту забрали паспорти. Пояснювали тим, що траплялись випадки, коли артистам оплачували дорогу, а вони тікали до інших роботодавців. Ми особливо не переймались, бо кінцевим нашим роботодавцем була держава. І якщо були б хоч мінімальні проблеми — подзвонили б у поліцію. Вона там має вплив.

Перші два місяці вони давали нам півзарплатні, а в кінці контракту виплатили усі гроші — 1000 долларів в місяць на кожного. Вони таким чином страхувались, щоб ми нікуди не втекли.

Житло

Житлом забезпечував роботодавець. Спершу нас заселили у гарному готелі, щоб показати, що все добре і стабільно. Зняли два номери і годували двічі на день. Потім керівництво сказало, що готель – це дорого, і нас перевели в гуртожиток. Умови там були не дуже. В кімнаті, де жив я – по три людини. Опалення нема. Взимку було дуже холодно. Ванна та вбиральня — спільні.

Медицина

На другий місяць один із учасників захворів. Ми підійшли до керівництва — їм байдуже. Хоча навіть зовні можна було побачити, що хлопець стоїть жовтий.

Один із працівників клубу відвіз нас у лікарню. Там ніхто не розуміє англійської. Ми показували, що його треба лікувати. Дивом знайшовся лікар, який все ж спілкується англійською. Ми оформили карту типу кредитної, якою можна розрахуватися в лікарні за медпослуги. Але розраховуватись по суті було нічим — нам ще не платили гроші. В лікарні виставили рахунок на майже 700 доларів. На щастя, в клубі ми познайомились з українцем, який працював там музикантом. Він позичив нам гроші.

Китайці злякались, що ми можемо заразити. Вони сказали: «Або ви всі летите додому, або тільки хворий». Нам довелось періодично здавати аналізи, щоб підтвердити, що ми не заразні, до тих пір, пок він не вилікувався.

Робота

У Китаї немає такого поняття, як «вихідні» в суботу-неділю. Вдень ми працювали в парку, ввечері – в клубі. Отак щодня протягом двох місяців. Потім клуб знесли. На його місці почалося будівництво. Ми місяць сиділи без роботи. Але зарплату виплатили повну. Потім нас «продали» в цирк. Таким чином начальство заробляло на нас, адже гроші нам виділяла держава за те, що ми виступаємо в парку. А за відсутності контролю начальник міг нас перепродавати. Наприклад, приїжджає власник якогось клубу і каже, що нам треба гурт — ось тобі гроші. Нам за це не доплачували. З іншого боку – по контракту ми отримували повну суму.

У цирку ми працювали 10 днів. О восьмій ми починаємо грати до дев'ятої. Це як розігрів, коли люди заходять. Потім сидимо в одному тісному вагончику. У цирку працювали також артисти з Узбекистану та Казахстану, було з ким поговорити.

За контрактом у нас мало бути три виступи на день по 40 хвилин, але не більше п'яти годин. А ми в цирку були з 8:00 до 23:00. І виступи тривали довше. Там ми працювали два тижні. Потім почався сезон тюльпанів — це «гаряча» пора у парку. Але разом з тим і нові обов’язки – костюмований парад. Ти йдеш в строю в костюмі з космічними героями і мульт-персонажами, бо ти високий, білий і гарний — тому тебе туди відправляють, а не тому що це передбачено умовами договору.

Китайцям більше подобається китайська музика, а не іноземна. Леді Гага, Кеті Перрі та інша американська попса їм не цікава. Ми вивчили одну пісню китайською. Місцеві були в захваті. За її виконання вокалістці подарували квіти та гроші.

Була така ситуація, що нас мали продати на якусь локацію на тривалий період. У той самий час інший команді пообіцяли, що відправлять туди їх. Вийшло непорозуміння. У результаті ми грали по черзі. Керівник наполягав на тому, що ми отримаємо половину зарплатні. Тоді ми подзвонили копам. У той же день ситуація вирішилась — гроші отримали повністю.

Клуб

Клуби там дуже гарні і виглядають солідно. Вони люблять, щоб все світилось. Там, де ми грали, був клуб із подіумом. Публіка зовсім різна: від бабусь з дітьми до заможних чоловіків.

Коли на сцену виносять коктейль і гроші – це означає, що ти маєш випити з китайцем – це своєрідний гонорар.

Взагалі у китаців є така штука, як консумація. Тобі платять гроші за те, що ти з ними п’єш. Якщо ти сидиш у клубі, спілкуєшся з іноземцями і дружиш із ними – це означає, що ти можеш собі багато дозволити. Це вважається престижним. Відчуваєш себе тваринкою, яка сидить така гарна поряд.

Китайці загравали до дівчат, які працювали у клубі. Навіть пропонували гроші через працівника клуба – 1500 юанів (218 долларів) за ніч. Дівчата ледь не лайкою їх «відшивали».

Про китайців

Вони мені здались дуже «зажатими». Коли ти, наприклад, дограв, вони сидять і дивляться на тебе, доки хтось не почне аплодувати, тоді вони плескають разом з тобою, починають кричати. У той же час постійно нав’язуються, щоб сфотографуватись разом. В останні дні це вже просто дратувало.

Говорив з людьми переважно за допомогою перекладача в WeChat. «Гуглу» в них нема. YouTube та Facebook також під забороною. Взагалі інтернет там в мене був повільний і дуже дорогий — 400 гривень за 2 гігабайти.

У місті, де ми працювали, стоїть бетонний завод. Там дуже брудне повітря, і можна зустріти людей, які ходять в респіраторних масках. Це вже своєрідний фетиш — маски прикрашають стразами і носять їх скрізь.

Загалом з китайцями складно спілкуватись, бо в них мислення, наче верх ногами перевернуте. Наприклад, у місті, де я був, взимку продаються в магазинах тільки пуховики, а тобі треба купити футболку. Ти кажеш про це китайцю, а він питається: «Та нащо вона тобі, на вулиці ж холодно».