Останні роки українському бізнесу живеться нелегко. Деякі проєкти закривають або адаптують формати до нових умов, проте чимало підприємців розпочинають власний бізнес попри повномасштабну війну з РФ. 

Ми зібрали для вас пʼять історій про запуск бізнесу від людей, які запустили його під час повномасштабного вторгнення.

 

Дмитро Кутневський,

військовий, власник магазину шкіряних виробів Dukat Leather

   

Чому обрав створювати вироби зі шкіри 

Дмитро переїхав до Києва у 2014 році, його рідне місто – Шостка, що на Сумщині. Виробами зі шкіри він захопився ще під час навчання в університеті. Тоді Дмитро почав шити гаманці, ремені, сумки, а також часом створював вироби на замовлення. «Ще тоді в мене виникали думки зробити це своєю справою. Але я вважав, що маю недостатньо майстерності та досвіду, а мені не хотілося робити погано чи неякісно», – каже Дмитро.

Після закінчення університету Дмитро вступив до патрульної поліції, але продовжував робити вироби зі шкіри у вільний від роботи час. Він розповідає, що переважно дарував їх друзям і рідним, а також експериментував і набував досвіду.

 

Зробив собі ремінь, коли був на Лиманському напрямку

З березня до грудня 2023 року Дмитро перебував на Лиманському напрямку в складі мінометного підрозділу. Його підрозділ працював у напрямку Часового Яру та селища Торське. «Значну частину часу я провів у складі мінометного розрахунку в Серебрянському лісництві, де територія все менше схожа на ліс, а все більше – на бездиханне та випалене поле», – каже Дмитро.

Під час виїздів на завдання Дмитро не мав звʼязку по три-чотири доби. У цей час він роздумував над тим, чим хотів би займатися після повернення до цивільного життя, і щоразу повертався до улюбленого хобі – роботи зі шкірою. Роздумами він ділився зі своєю дівчиною Даніеллою, яка чекала на його повернення та «запалювала вогонь підприємницької діяльності», каже Дмитро.

На питання, чому обрали продавати саме ремені, Дмитро відповідає, що не міг знайти ремінь, який би повністю його влаштовував. «То шви рвуться, то шкіра розлазиться, то пряжки облазять. А в мене нема ні часу, ні бажання постійно купувати новий», – додає Дмитро.

«Я замовив необхідні матеріали в Лиман і створив той ремінь, який із задоволенням носитиму сам: із товстої цільної шкіри, литої металевої фурнітури й ручним прошивом міцною ниткою. Такий, щоби раз і на все життя», – каже Дмитро. Створюючи ремінь для своєї дівчини, він придбав гравер, щоби залишити на виробі важливі для них слова. «Так прийшла ідея гравіювання, яке ми зараз робимо безплатно для кожного клієнта», – додає Дмитро.

Вироби почали замовляти ще до запуску бізнесу

«З війни я повернувся вже з чіткою метою займатися виробами зі шкіри. Ця думка була зі мною довгі роки, а в цей складний етап рятувала від негативних думок. Війна назавжди залишає свій слід, але коли робиш те, що любиш, життя наповнюється більшим сенсом, а мрії стають осяжнішими», – каже Дмитро.

Він розповідає, що замовлення почали зʼявлятися ще до того, як запустили бізнес: друзі та знайомі просили зробити такий самий ремінь і для них. Тож після повернення Дмитра, вони з дружиною організували майстерню на балконі, відзняли фото та почали просувати свій бренд. Так офіційно зʼявився Dukat Leather.

Щоби створювати ремені, було складно знайти постачальників якісних матеріалів. Дмитро каже, що вони не були готові до такої кількості замовлень із перших днів, тому спершу було важко все встигати. 

«Було важко робити те, що я ніколи раніше не робив – розбиратися в маркетингу, рекламі, зніманнях. Тому частину роботи на себе взяла моя кохана. Найважчим було повірити в те, що в мене вийде. Але вона вірила, тож довелося впоратися», – каже Дмитро.

«Я занадто мало знаю, щоб давати іншим поради про те, як треба вести бізнес. Але мені здається найважливіше – робити якісний продукт, вкладати в нього душу та любов. Тоді його обовʼязково помітять», – зауважує Дмитро.

 

Едіє Карімова-Ібадуллаєва,

засновниця бренду прикрас Courabié

   

Культурний бекграунд

Бренд Courabié присвячений культурі кримських татар, а також інших народів, які вплинули на їхнє формування. Киримли як етнос виникли на території Криму, увібравши в себе різноманіття різних культур – як тюркського, так і нетюркського походження. Але сформували унікальну мову, костюм, кухню, музику й образотворче мистецтво. Дизайн усіх прикрас Едіє розробляє самостійно.

Вона народилася та виросла в Кєзлєві (кримськотатарська назва Євпаторії). У 90-х її батьки були політичними активістами, а також співзасновниками найбільшого поселення кримських татар – Ісмаїл Бей. Вона розповідає, що батьки змалечку прищеплювали їй любов до культури свого народу. Едіє закінчила Київський Національний університет за спеціальністю «художник-модельєр». Працювала дизайнеркою одягу в брендах Bevza, Elenareva, Poustovit.

Історія сімʼї тісно переплетена з прикрасами

На питання, як виникла ідея запустити власний бізнес, Едіє розповідає, що історія її сімʼї тісно переплетена з прикрасами. «У мами є традиційний кримськотатарський пояс «къушакъ» зі срібла, на якому я із захопленням розглядала візерунки в дитинстві».

Її бабуся Хатідже ще маленькою носила феску, розшиту перлинами. Едіє розповідає, що батько бабусі володів великою пекарнею та забезпечував місто хлібом. Він знав, що за ним прийде радянська влада, і сховав золото та коштовності у двох сховищах. Одне з яких він видав, коли його катували в катівнях НКВД. Другу схованку знайшли під половцями будинку й віддали державі. Про це розповіли бабусі сусіди, коли вона на початку 90-х повернулась у Крим.

 

Найважче – балансувати між материнством і роботою

Едіє планувала співпрацювати з цехом у Харкові, який закрився через повномасштабне вторгнення. «Я взяла паузу, бо народила другу дитину й потребувала відновлення та розуміння, що робити далі». Пізніше вона знайшла виробництво у Дніпрі, з яким співпрацює й зараз. Проте через постійні обстріли й відключення світла доводиться довго очікувати на постачання. 

«Найважче – балансувати між материнством і роботою. Для мене дуже важлива самореалізація, водночас я хочу зберегти цю близькість, яка є між мною й дітьми», – каже Едіє.

Людям, які хочуть запустити власний бізнес, Едіє радить знайти для себе те, що мотивує. «Попри те, що мої прикраси натхненні етнічними мотивами, вони виглядають сучасно й у контексті сьогодення. Моя мета – не тільки зберігання культури, а і її розвиток».

 

Ростислав Винницький,

власник трьох кавʼярень «ХХ століття» та співвласник ресторану паназійської кухні «Шеф Панда» в Тернополі

Не цікавився кавою до роботи баристою

Ростислав розповідає, що з дитинства мріяв кермувати автомобілем і чекав свого 18-річчя, щоб отримати водійське посвідчення. Кошти на автошколу вирішив заробити сам.  

Він почав працювати офіціантом у нічному закладі Львова, поєднуючи роботу з навчанням. «Навчання в мене тривало до 16:00, а потім я йшов у гуртожиток, щоб переодягнутись, і їхав на роботу. Я працював до сьомої ранку, повертався в гуртожиток і знову йшов на пари. Так тривало три місяці», – каже Ростислав. 

Урешті Ростислав заробив потрібні кошти й отримав водійське посвідчення. А потім повернувся в рідне місто Стрий і влаштувався там баристою. Ростислав розповідає, що до роботи баристою зовсім не цікавився кавою. Його стажування на новому місці тривало два дні, а в перший робочий день він отримав замовлення на 160 «лате», яке успішно виконав. «Я був утомлений, але мені все дуже подобалося», – коментує Ростислав.

Щоб заробити кошти на власну кавʼярню, поїхав на заробітки за кордон

Захопившись кавою, Ростислав почав вивчати, як правильно її варити та збивати молоко, а також відвідував лекції з продажів. Урешті він зрозумів, що хоче працювати саме з кавою й навіть думав залишити навчання в університеті. Навчання він таки не полишив, закінчив університет на заочній формі, а каву продовжував досліджувати. 

Щоб далі розвиватися в кавовій сфері, Ростислав поїхав до Львова. Він приїхав у місто, маючи при собі сто доларів і три тисячі гривень. «Я спершу працював у забігайлівці на вокзалі, а жив у кімнаті з фіолетовими шпалерами та килимами на стінах», – розповідає Ростислав. Але через пів року він влаштувався в заклад у центрі Львова, де спершу працював старшим бариста, а потім став шеф-баристою. З часом він уже орендував квартиру біля центру міста. Коли він зрозумів, що далі йому немає куди рости, то вирішив розпочати власний бізнес.

 

Щоб заробити кошти на власний бізнес, Ростислав поїхав на заробітки за кордон. Він підрахував, що для відкриття власного закладу йому потрібно 13 тисяч доларів. Заробивши кошти, він повернувся й відкрив свій перший заклад у Тернополі – рідному місті його дружини.

У Тернополі всі працювали з кавою місцевої обсмажки, у своєму закладі Ростислав почав готувати каву на зерні «Фунт Кави» від обсмажників із Дніпра. Він розповідає, що працював у кавʼярні сам і без вихідних, а виторг на день був близько 1200–1300 гривень. «Коли я заробив 2100 гривень, ми з дружиною пішли в ресторан, щоби відсвяткувати мій перший «великий» прибуток», – розповідає Ростислав.

Кавʼярня Ростислава була однією з перших, де в Тернополі почали продавати комбучу. Для свого закладу він також розробив власний рецепт приготування фільтр-кави. «Мені хотілося відкрити заклад, де готують суто каву, не використовують сиропи, а фільтр-кавою замінюють американо. Були відвідувачі, які приїжджали конкретно до мене за кавою. Напевно, заради них я протримав свій бізнес пів року», – каже підприємець. Урешті Ростислав закрив кавʼярню через брак прибутку.

 

 

«Більшість не розуміють, що вони п'ють. Мета моїх кавʼярень – навчити їх»

У листопаді 2021 року Ростислав укладав договір на відкриття другої кавʼярні в Тернополі. Простір відкрили 18 лютого, а 24 лютого закрили через повномасштабне вторгнення. У березні 2022 року роботу кавʼярні відновили. За словами Ростислава, ця кав'ярня дала змогу відкрити ще один простір у приміщенні на 150 м² з великою кухнею, а також відкрити три магазини кави. Через рік разом із партнерами Ростислав відкрив ресторан паназійської кухні «Шеф Панда».

«Більшість людей узагалі не розуміють, що вони п'ють. Мета моїх кавʼярень – навчити людей. У першій своїй кавʼярні в мене купували один фільтр раз на два дні. Зараз до нас приходять люди, які уже звикли до того, що ми не готуємо американо з молоком. Тепер ми продаємо близько 10–12 літрів фільтра щодня», – каже Ростислав.

Він радить людям, які відкривають власний бізнес, працювати з його цінністю: визначати, що принесе цей простір людям, чого вони не отримають в іншому місці.

 

Аліна Микитчик,

співвласниця бренду доглядової косметики See2

   

Аліна розповідає, що багато працювала у сфері маркетингу. Більшість компаній були українськими бізнесами, зокрема бренди одягу, косметики й салони краси. Запустити власний бізнес Аліну надихнула сфера виробництва косметики та досвід роботи в ній. «Я бачила процес створення косметики. Проте ніколи не думала, що колись можу створити щось подібне, бо розуміла, як це складно», – каже Аліна.

Як виникла ідея запустити бізнес

Зі своєю партнеркою з бізнесу Аліна познайомилася в університеті. Вони працювали в одній сфері, але в різних компаніях. «Знаєте, як це буває, коли за кавою ви починаєте говорити про те, щоб запустити свій бізнес. Ми хотіли щось створити, але не мали сильного потягу до якоїсь певної сфери», – додає Аліна. Ідея запустити бренд доглядової косметики виникла під час однієї з таких зустрічей.

Дівчата почали шукати виробництво для виготовлення косметики. Перше виробництво, яке вони розглядали, було в Білорусії. Але співпрацювати з ним так і не почали. Запуск бізнесу дівчата відклали через повномасштабне вторгнення.

Продукт розробили за іншою рецептурою, ніж планували спершу

Після початку повномасштабного вторгнення Росії Аліна поїхала до Європи. Дівчина розповідає, що тоді вони з партнеркою не знали, чи будуть запускати проєкт, хоча вже мали готову рецептуру продукту. «Досвід життя в Європі дав мені зрозуміти, що б'юті-індустрія в Україні, напевно, на найвищому рівні у світі», – зазначає Аліна.

Час, проведений за кордоном, Аліна витратила на навчання. «За короткий час я би не отримала якусь вищу освіту в галузі косметології, але для того, щоб працювати в цій сфері професійно, я мусила знати якісь базові речі». Відновити запуск бренду вирішили після того, як Аліна повернулася в Україну.

«Ще до повномасштабної війни ми мали розроблений брендинг і рецептуру першого продукту. Але за цей час наші смаки змінилися, тому ми все переробляли спочатку», – розповідає Аліна.

На той момент виробництво, з яким планували співпрацювати, збільшило мінімальний тираж сировини та замовлення. Дівчата розуміли, що для них це задорого, тому обрали працювали з іншим виробництвом, але в меншому тиражі.

Як виготовляють косметику

«Розробка продукту – дуже довгий і найважчий процес. Самостійно ми не можемо виготовляти косметику для продажу на законодавчому рівні України. У нас є  контактне виробництво, яке для нас робить косметику. Тобто ми замовляємо, з ними розробляємо рецептури, а вони для нас роблять продукт», – каже Аліна.

Аліна додає, що вся сировина для виготовлення продукту виробляється в Україні, тоді як сама тара – ні. «В Україні можна замовити тару для продукту, але нам було важко знайти таку, щоб мала естетичний вигляд і була якісною».

Замовлення тари Аліна називає також важливим та складним етапом у створенні продукту. Наприклад, чекати на тару дівчата можуть два місяці через складну логістику та комунікацію. Також були випадки, коли вони отримували браковану тару, яку доводилося перезамовляти та знову чекати. Крім того, важливо, щоб тара мала сумісність із сировиною.

«Ми щасливі, що, крім замовлення тари, усі інші процеси можемо робити в Україні. Бо якби ми все замовляли з-за кордону, то все було б набагато складніше, довше й дорожче», – каже Аліна.

 

Розпочинати бізнес з українськими фахівцями

Зараз у бренду See2 два продукти – олія для тіла та олія для губ, але асортимент товарів будуть розширювати. «Тоді впізнаваність бренду буде вищою, бо за одним-двома продуктами важко впізнати бренд. У нас є клієнти, з якими ми не комунікували, але вони відмічають нас у соцмережах», – додає Аліна.

Аліна радить розпочинати свій бізнес з українськими фахівцями. «Тут нам не потрібно продавати цінність нашого продукту, бо всі й так це розуміють. Ми маємо багато хороших майстрів і вимоги до якісного сервісу, які підприємці можуть навчитися закривати працюючи саме в Україні».

Марина Живора,

власниця бренду краваток Tico

   

Марина розповідає, що її шлях реалізації почався із 16 років. «Я купила квіти в теплицях і намагалася продати їх на 8 березня. Жодного прибутку не отримала, але хоча б вийшла в нуль». Вона працювала рієлторкою, офіціанткою, офіс-менеджеркою, а також на заводі у відділі постачання. Проте найбільш точним вибором називає роботу у сфері маркетингу. Марина три роки працювала на посаді бренд-менеджерки у сфері HoReCa.

«Моя мета була не стільки в тому, щоб запустити бізнес, скільки в бажанні створювати. Але я довго не могла зрозуміти, що саме. Тому шукала себе й постійно намагалася отримати нові знання», – розповідає Марина.

Як створюють дизайни краваток

Проєкт Tico Марина створювала впродовж року. Ідея виникла в січні 2023 року, а запустили бренд 15 лютого 2024 року. Найскладніше для неї було налагодити робочий процес: знайти підрядників і швачку, яка б відповідала всім вимогам. «Пам'ятаю своє перше знімання – це було дуже бентежно, я відчувала себе невпевнено. Витягнула з валізи п'ять краваток, штанні костюми, куплені в секонд-хенді та пофарбовані балончиками для знімання».

Дизайни виробів Марина розробляє разом із художницею Ксенією Каневською. Вона розповідає, що для неї важливо приділяти увагу деталям, оскільки вона прагне створити щось унікальне й нове. Кожен принт розробляють близько місяця-півтора. «Можна помітити, що на всіх принтах є такий собі «дефект», одна відмінна деталь – зруйнований світ перфекціоніста», – каже Марина.

 

Tico – бренд про деталі

«Tico – бренд про деталі. Ви можете одягти білу футболку, джинси й кросівки, але коли ви доповнюєте це краваткою, то все стає по-іншому. Звичайно, не забудьте про класні шкарпетки та запальничку, до яких бренд теж підійде, але пізніше», – розповідає Марина.

Бренд планують розширювати, а одна з головних цілей – вихід на міжнародний ринок. Тепер Марина каже, що відчуває себе на своєму місці, а всі отримані знання були необхідні для того, щоб створити Tico. «Спробуйте знайти свою унікальність. Навіть із дуже практичного бізнесу можна зробити щось цікаве й унікальне», – каже Марина.