Через силовий розгін мирних протестів у Білорусі після виборів президента та насилля проти невинних людей, білоруські IT-компанії почали вивозити співробітників в інші країни. Багато людей виїхали в Україну самостійно, проте легально вони можуть перебувати тут не більше 90 днів.

The Village Україна говорить із працівниками білоруських IT-компаній, які переїхали в Україну задля власної безпеки. Декому з них загрожує кримінальна відповідальність у Білорусі за сфальсифікованими звинуваченнями. Запитуємо, які обставини змусили їх переїжджати, як вони адаптуються на новому місці та чи планують повертатися додому.

Наталія

займається розвитком YouTube-каналів у міжнародній компанії, що створює медіаконтент для YouTube

Переїхала в Одесу на початку вересня

Чому вирішила переїхати

Ми звикли, що Лукашенко буде завжди, будували своє життя всупереч політиці, тож більшість білорусів не проявляли політичної активності. Але коли влітку ми побачили, якими можуть бути кандидати у президенти, усі почали потроху вмикатися в політичне життя й виявляти свою громадянську позицію. Так сталося й зі мною. Як і багато людей у Білорусі, я була залякана: пам’ятаю, що спочатку мені було страшно навіть робити репости новин в Instagram про те, що Віктора Бабарико затримали. 18 червня, коли я поверталася з тренування, побачила, що на вулиці стоять люди. Це був ланцюг солідарності на підтримку Бабарико, я приєдналася до нього та зробила пост в Instagram.

Наступного дня люди також вийшли в центр міста, але тоді почалися перші затримання. Я була з подругою, в якийсь момент ми загубилися, а потім я дізналася, що її посадили в автозак і завезли в ОВД. Через це мене трусило від страху, я не могла навіть їсти, тож подзвонила психологу. Тоді я ще не знала, що за 2 місяці зі мною станеться набагато гірша ситуація.

9 серпня я проголосувала, а ввечері ми вирішили піти з подругою на мирну акцію. О 18:00 годині вимкнули інтернет (а ввімкнули аж уранці 12 серпня), місто було оточене ОМОНом зі щитками, атмосфера була дуже гнітюча. Усі мовчки йшли в центр із білими браслетами на руках. Уже тоді ми розуміли, що ця акція може закінчитися не мирно й нас почнуть розганяти. Так і сталося: у той вечір підривали світло-шумові гранати, людей били. Ми з подругою злякалися та вирішили поїхати звідти. Цього ж дня познайомилися з дівчиною, хлопця якої забрав ОМОН. Вони просто йшли вулицею вдвох за руку, до них підійшли та сказали: «Відпускай його, або ми зараз тобі ноги поламаємо».

Ми щодня виходили з подругою на протести, хоча було страшно: нам погрожували, що будуть у нас стріляти, ми бачили, як в автозаки «пакували» людей, у мене досі перед очима картина – в одному дворі біжить хлопчик років 10, за ним його мама чи бабуся, а за їхніми спинами підриваються гранати.

У мене досі перед очима картина – в одному дворі біжить хлопчик років 10, за ним його мама чи бабуся, а за їхніми спинами підриваються гранати

11 серпня ввечері ми з подругою домовилися покласти квіти на місці, де загинув учасник акції. Я йшла до місця зустрічі сама й побачила, що ОМОН оточив центр. Я вирішила зробити фото, а потім увімкнула відео та йшла повз них. Вони помітили, що я знімаю, покликали мене й вимагали показати телефон. Їх було десь 15, усі в екіпіровці, у балаклавах, зі зброєю. Я відразу сказала, що все видалю, просила дозволити мені піти, але цього не сталося.

Вони випитали пароль, стали переглядати всю мою галерею та читати переписки. Потім мене затримали. Я почала плакати й просити відпустити мене, упала на коліна. Але мені наказали вставати, руки стягнули пластиковою стяжкою та завели в автобус. Погрожували, що мене пустять по колу, що я сяду на 10 років. Мене стали називати координатором, тому що побачили в мене багато фото з мітингів. А насправді я просто в цей час ходила на курси фотографії, займалася вуличним фото, тому багато знімала.

Я дуже просила, щоб мене не били, з цим мені пощастило, мене дійсно не били. Перш ніж повести нас у відділок, усіх поклали обличчям у підлогу, так привезли в ОВД. Там нас усіх вишикували у дворі обличчям до стіни. Я чула звуки побиття хлопців, чула крики, удари кийками й ногами та знову крики. За більш ніж добу перебування там я звикла до цих звуків – вони були постійні. Стоячи там, я чула, що серед співробітників міліції були не тільки чоловіки, а й жінки, які насміхалися та знущалися із затриманих.

Усю ніч ми мали стояти, широко розставивши ноги з витягнутими руками. Нас не годували, тільки давали воду всім з однієї пляшки та водили в туалет. Згодом нам дозволити сісти на асфальт та обійнятися, щоб зігрітися. Та ніч була дуже холодна, самі співробітники були в куртках і ходили грітися у приміщення, а я була в літній сукні.

Нас змушували під рахунок присідати й бігати, тих, у кого були білі браслети, змушували їх з’їдати. Одному чоловіку зламали ребра, після цього йому дозволили сісти, але він не мав видавати жодного звуку. Як тільки він це робив – його били. Протягом ночі привозили нових людей, їх також били.

Нас змушували під рахунок присідати й бігати, тих, у кого були білі браслети, змушували їх з’їдати

Потім нас повели на підписання протоколу, який навіть не дали прочитати. Тільки пізніше на суді я дізналася, що я підписала. Під ранок до мене почали підходити начальники та стали кричати на мене через мої фотографії на телефоні. Казали, що я вже в «червоних списках», мене затримали не просто так і зараз будуть думати, відпускати мене чи везти в ізолятор.

Уранці людей стали відпускати, але мене залишили, а ввечері разом із двома дівчатами повезли в ізолятор на Окрестина. Спочатку мене повели на суд, який тривав 5 хвилин: мене посадили на 12 діб за те, що я нібито разом із групою людей викрикувала «Ганьба» та «Живє Бєларусь», плескала в долоні та цим порушувала громадський порядок. Перш ніж мене завели в камеру, змусили пройти принизливу процедуру допиту: потрібно було роздягтися до білизни, спустити труси до коліна та тричі присісти.

Посадили в маленьку камеру, де було 28 людей, і всі «злочинці»: айтішники, лікар, адвокат, студенти

Після цього посадили в маленьку камеру, де було 28 людей, і всі «злочинці»: айтішники, лікар, адвокат, студенти. У цій камері хоча б було тепло, там я вперше за добу поїла хліба. Ми пили воду з-під крана, яка смерділа хлоркою, на всіх було 3 пляшки. У камері були 2 двоярусні ліжка, на кожному з них спало по 3–5 осіб, хтось спав під ліжком, хтось під столом, хтось на зсунутих тумбах або на підлозі. В однієї жінки почалася біла гарячка, вона стала вибивати двері. Але я була настільки виснажена, що відразу заснула.

Коли ми попросили викликати жінці «швидку», зайшов наглядач, штовхнув її так, що вона впала й розбила потилицю до крові, та сказав: «Зв’яжіть її та опустіть обличчям у парашу. Вас багато, вона одна, самі розберетеся». Після цього він завів у нашу камеру ще 7 людей.

Уранці нас уперше погодували жахливою вівсянкою, але була й маленька радість – можна було випити чаю. У камері дихати було нічим, вікно відкривалося лише на маленьку щілину, а дихати можна було тільки через «годівницю», крізь яку давали їжу, тому ми підходили до неї по черзі та підставляли обличчя під струмінь повітря. За словами моїх співкамерниць, коли в камері шуміли, наглядачі закривали отвір і виливали на підлогу відро води, щоб узагалі не було чим дихати.

На наступний день увечері нас відпустили. Для цього потрібно було підписати документ про те, що ми «розкаюємося» та розуміємо: якщо ще раз нас спіймають, буде кримінальна відповідальність. Особисті речі так і не повернули, я вийшла звідти без телефона, ключів від квартири, документів, гаманця, банківських карток і без шнурків від кросівок. Хтось виходив босоніж. На вулиці нас зустрічало дуже багато людей, волонтерів: відразу запропонували телефон, чай, плед і відвезли додому. За стінами цього жахливого ізолятора я зустріла величезну кількість доброти та людяності – це був такий контраст.

Після того, як увесь цей жах закінчився, я думала, що буду просто залишатися вдома. Відразу подала скаргу на рішення суду, тому що чула, що протягом року можуть затримати ще раз і змусити відбувати доби, які я не досиділа. Але десь через тиждень я прочитала в новинах, що на людей, які подавали скарги на побиття у слідчий комітет, почали заводити кримінальні справи. Також писали про випадки, коли до затриманих раніше людей приходили додому та змушували відбувати покарання до кінця. Тому я зрозуміла, що залишатися далі в Білорусі небезпечно.

Про переїзд

Я почала шукати варіанти виїзду з країни, звернулася в Європейську асоціацію програмної інженерії, яка допомагає білоруським айтішникам переїхати в Україну. Вони відразу ж відгукнулися та допомогли мені з документами, зробили запрошення на роботу в Україні, що допомогло мені без проблем перетнути кордон. Це було настільки приємно, що пізніше я сама захотіла волонтерити для них і домовилася про це з їхнім координатором в Одесі.

Також я консультувалася з проєктом «Без кордонів»: мені розповіли, як правильно перетинати кордон, що казати. Вони були зі мною на зв’язку, коли я проходила кордон о 2:00 ночі, писали мені, запитували, як усе пройшло. Було дуже приємно отримати таку підтримку.

Під час переїзду я сильно хвилювалася, тому що 28 серпня Україна закрила кордони через COVID, я чула про випадки, коли людей розвертали назад. Але в мене не було жодних проблем: я мала запрошення на роботу, копію моєї скарги щодо судового вироку, фото з мітингів, була готова розповісти, що мені потрібен захист, що мені страшно перебувати в Білорусі. Але на кордоні додаткових запитань не було.

Так 2 тижні тому я переїхала в Одесу. Обрала це місто, тому що кілька тижнів тому сюди переїхала дівчина, з якою ми познайомилися в ізоляторі. Вона запропонувала мені пожити в неї перший час, поки я шукатиму квартиру.

Про адаптацію в Україні

Зараз я продовжую працювати на свою компанію дистанційно. Квартиру знайшла буквально за 2 дні після переїзду. Зараз живу тут поблизу вокзалу, кажуть, що це не найкращий район, але, якщо порівнювати з Мінськом, мені тут не страшно.

Я продовжую виходити на акції на підтримку білорусів, тільки вже в Одесі. Реакція місцевих жителів на це 50 на 50. Хтось підтримує нас, а хтось каже: «Що ви сюди приїхали й мітингуєте?».

Мене дивує, що на вулицях в Україні немає такої кількості поліції, ніхто не затримує людей. Нещодавно ми зі знайомою йшли на акцію, у руках у нас були плакати з написами: «Міліція ґвалтує людей кийками», а назустріч ішла поліція. Мені відразу стало страшно, що нас зараз затримають, а вони просто запитали, звідки ми, та пішли далі. На жаль, деякі місцеві жителі казали: «Правильно роблять, що ґвалтують, а навіщо вам змінювати владу?». Мені було дуже дивно чути таке, здавалося, що вже весь світ знає, що відбувається.

Реакція місцевих жителів на це 50 на 50. Хтось підтримує нас, а хтось каже: «Що ви сюди приїхали й мітингуєте?»

Що далі

Коли я переїжджала, думала, що за кілька місяців усе зміниться та повернуся додому. Оскільки рішення про переїзд було спонтанне, більшість моїх речей і коти, за якими зараз доглядає сусідка, залишилися в Мінську в орендованій квартирі. Тепер я розумію, що все може затягнутися й треба думати, як далі тут залишатися, що робити з котами та квартирою в Мінську.

За законом, я можу перебувати в Україні 90 днів за пів року без посвідки на постійне проживання. В Європейській асоціації програмної інженерії мені запропонували допомогу з адвокатом і легалізацією в Україні, зараз я спілкуюся з юристом, але поки що нічого точно невідомо. Було б добре, якби українська влада спростила для нас вимоги щодо документів, аби ми могли довше залишатися в Україні.

Мої батьки й сестра дуже раді, що я переїхала, тепер вони можуть бути спокійні за мене. Серед моїх знайомих усі говорять, що якщо нічого не зміниться, будуть їхати з Білорусі – хтось через місяць, хтось ближче до Нового року. А хтось каже, що не буде їхати, бо відчуває, що ще може щось зробити для своєї країни.

Лєра

Працює з трафіком в IT-компанії, що входить до Парку високих технологій

Переїхала в Одесу в серпні

Чому вирішила переїхати

Раніше, як і майже кожен молодий білорус, я замислювалася про переїзд, адже якщо не працюєш у сфері IT в нашій країні, ти нормально не заробляєш. Згодом я стала працювати в компаніях, що входять до Парку високих технологій – це так звана білоруська «Кремнієва долина», до якої входять різні IT-компанії. Вони мають знижений податок, а співробітники отримують зарплати, прив’язані до долара. Відколи я почала працювати там, почувалася дуже комфортно й не збиралася нікуди їхати. Але після того, як мене затримати, довелося виїхати з країни задля безпеки.

З травня 2020 року я почала активно включатися в політичне життя країни: активно робила пости в соцмережах, ходила на ланцюги солідарності, а влітку перед виборами вирішила зареєструвалася як незалежний спостерігач на виборах і навіть спеціально для цього взяла відпустку. Важливо розуміти, що в нас є офіційний день виборів – це 9 серпня, а з 4 до 8 серпня проходять дострокові вибори, коли всі дільниці працюють. Але дострокове голосування – найкращий час для фальсифікації виборів, коли домальовується явка, якої не існує, підкидаються бюлетені. З 4 серпня я щодня була біля виборчих дільниць і з першого дня фіксувала грубі порушення. Я робила про це пости в соцмережах, мої відео розлетілися всіма каналами, це викликало великий резонанс.

Після виборів 9 серпня, коли оголосили сфальсифіковані результати, уся Білорусь вийшла страйкувати. Уночі я не виходила на протести, тому що курувала медичні чати. Тоді в Білорусі вимкнули інтернет, але в мене був доступ, тому ми разом з іншими активістами дізнавали, де стріляють, де є поранені, та направляли туди волонтерів-медиків. Наступного дня я зібрала пляшки води й трохи їжі та розвозила це в лікарні, де лікарі з доброї волі знаходили постраждалих і передавали їм усе.

Нас завели в підвал, де мого друга побили до втрати свідомості, а мене піддавали психологічному насиллю

12 серпня ми разом зі знайомим поїхали покласти квіти на місце, де загинула людина. Поклали квіти, трохи там постояли, а потім вирішили піти пішки додому. Через кілька хвилин нас затримало семеро людей, відвезли в ОВД і «повісили» на нас звинувачення в тому, що ми нібито роздавали 9 тисяч доларів учасників протестів. Нас завели в підвал, де мого друга побили до втрати свідомості, а мене піддавали психологічному насиллю. Згодом мене перевели в камеру. За якийсь час мене вивів чоловік у балаклаві та сказав, що справи мої погані, мною цікавляться дуже впливові люди. Так сталося, що через свою активність я дуже сильно засвітилася.

Уночі мене викликав слідчий: він бив мене по обличчю, також були домагання, погладжування по руках і губах, потім він погрожував мені шилом. Протокол я підписувала в наручниках, поки мене били по спині. Через кілька годин у зігнутому положенні мене відвезли на Окрестина. Там мене повністю роздягли та змусили присідати без білизни, хоча я просила не робити цього, бо в мене була менструація. На це мені відповіли, що замість 3 разів я маю присісти 5.

Цілу добу я просиділа в камері, а потім мене відпустили під приводом того, що я розкаююсь у своїй провині. Мене попередили, що за наступне затримання буде вже кримінальна відповідальність – до 15 років. Спочатку мене звинувачували в тому, що я роздавала 9 тисяч доларів, потім – у тому, що я координаторка мітингів. А затримали мене нібито за те, що я була на мітингу та кричала: «Живє Бєларусь». Телефон мені не повернули, усі мої банківські картки заблокували.

Два тижні після затримання я переховувалася й жила не вдома, а потім купила квиток і переїхала в Одесу.

Про переїзд та адаптацію

Мій переїзд був спонтанним. Одного дня я дізналася, що вночі лечу в Україну, тому перед від’їздом навіть не встигла попрощатися з друзями. Лише моя сім’я та компанія знали, куди я їду. У мене не було знайомих в Україні, я просто взяла квиток і поїхала разом із кількома знайомими айтішниками. Компанія відпустила мене працювати дистанційно.

В Одесі я вже майже місяць, знайшла тут класних нових знайомих українців, які мене підтримують, висловлюють солідарність і готові прийти на допомогу. Я дуже швидко знайшла собі квартиру в хорошому місці, орендарі навіть дали мені знижку, коли я розповіла свою історію. У цілому, життя в Одесі мені подобається, за цінами місто таке саме, як Мінськ, а житло вийшло навіть дешевше.

Попри це, мені складно психологічно: іноді я відчуваю себе зрадницею, що кинула друзів, які зараз страйкують, хоча я продовжую вести активне політичне життя в Одесі. Складно усвідомлювати, що я вже стільки всього зробила й ще могла б зробити, але я на морі.

Складно ще й через відчуття самотності, яке іноді накриває, коли, наприклад, замовляю сет суші, дзвоню за звичкою подрузі й розумію, що вона не прийде в гості, бо ми в різних країнах.

Мені складно психологічно: іноді я відчуваю себе зрадницею, що кинула друзів, які зараз страйкують

Рятує, що в мене є стабільна робота, нові знайомі й відчуття безпеки: я можу вільно гуляти вулицями та не боятися, що мене посадять. Я продовжую ходити до психотерапевта, тому що отримала дуже сильну травму. Досі в мене залишається страх людей у формі: коли поліція проходить повз, стає тривожно.

Я дуже вдячна українцям, які приймають нас і підтримують. Завдяки цьому є відчуття, що я майже вдома, тільки трішки далі.

Що далі

Я розумію, що найближчим часом не зможу повернутися додому, бо на мене чекає кримінальна відповідальність. Можу перебувати в Україні законно тільки 90 днів за пів року, після цього маю поїхати на 3 місяці додому або в Росію, але обидва варіанти небезпечні. Влаштуватися на роботу в Україні можна тільки за наявності посвідки на постійне проживання.

Зараз майже кожна білоруська ПАТ компанія шукає варіанти релокейта, тому що після випадку з PandaDoc усі дуже бояться. Тож є ймовірність, що компанії знайдуть можливість перевезти офіси в Київ чи Одесу або в інші країни. Але переїзд офісу – непроста процедура для будь-якої компанії. Для цього потрібно оформити юридичну особу в Україні, відкрити тут усі рахунки та зробили запит у міністерство праці, щоб отримати дозвіл влаштуватися в українську компанію білоруських співробітників. Українські та білоруські юристи зараз думають над тим, як пришвидшити цей процес.

Судячи з настроїв моїх знайомих і колег з IT-сфери, можливість переїзду розглядають 90% людей. Зараз керівництво будь-якої IT-компанії чітко говорить: якщо ти хочеш на якийсь час виїхати з країни та працювати дистанційно, ніхто тобі не відмовить. Деякі компанії навіть допомагають співробітникам у цьому, якщо виїжджає цілий офіс. Ми дуже вдячні, що багато українських компаній надали свої офіси на деякий час для білоруських працівників, а деякі компанії допомагають із запрошеннями на роботу – це дає можливість перетнути кордон, попри обмеження в’їзду для іноземців.

Олексій

Працює в центрі підтримки гравців у міжнародній компанії з розробки ігор

Переїхав у Київ на початку вересня

Чому вирішив переїхати

Люблю свою країну, тому ніколи не думав, що мені доведеться виїхати з Білорусі, ще й так спонтанно. Але я був вимушений це зробити задля власної безпеки.

Зі мною стався страшний інцидент. 12 серпня разом зі знайомою ми пішли покласти квіти до місця, де білоруська міліція застрелила людину за день до цього. Ми приїхали, поклали квіти та через якийсь час пішли додому. Вирішили пройтися пішки до метро, а як тільки опинилися самі, нас схопили, посадили в бус без номерів і сказали, що для перевірки інформації доставлять в ОВД.

Мене побили до втрати свідомості. З ОВД мене забрала «швидка» зі струсом, черепно-мозковою травмою та численними гематомами

Там нас закували в наручники та завели в підвал. Знайому поставили на коліна, а мене в цей час били та катували, намагаючись отримати зізнання в тому, чого я взагалі не робив. Увесь час питали: «Скільки вам заплатили?», «Чим вам не подобається Лукашенко?», «Чому ви виходите на вулиці?». Нам хотіли пришити, ніби ми спонсорували акцію та роздавали людям гроші. Зрештою мене побили до втрати свідомості. З ОВД мене забрала «швидка» зі струсом, черепно-мозковою травмою та численними гематомами.

Після цього я виїхав із Мінська до батьків у Гомель, де відновлювався на лікарняному та ходив до психотерапевта.

Про переїзд

Згодом наша компанія запропонувала всім, хто не відчував себе в безпеці, поїхати з Білорусі в Україну, у будь-яке місто. Більшість обрала Київ, оскільки в компанії є там офіс. Я відразу ж погодився, тому що якщо тебе викрали раз, немає гарантії, що це не станеться знову, коли ти просто вийдеш у магазин.

До від’їзду мені треба було вирішити всі справи з адвокатом та оформити на нього нотаріальну довіреність, щоб він представляв мої інтереси в суді за адміністративною справою, за якою мене звинувачують. Також мені треба було відновитися після струсу, бо ще певний час у мене крутилася голова та я втрачав свідомість – у такому стані складно було б їхати. Тому я поїхав в Україну 8 вересня.

Компанія підтримала нас фінансово з переїздом, але ми мали самі обрати для себе зручний вид транспорту – хтось летів літаком, хтось на автомобілі, я обрав другий варіант.

Єдиною проблемою під час переїзду для мене було знайти квартиру в Києві, перебуваючи в Білорусі. Я шукав на OLX, на повідомлення на сайті майже ніхто не відповідав, потрібно було дзвонити. Також ніхто не хотів здавати на невизначений термін, усі хотіли на пів року або рік. Зрештою я знайшов квартиру, але в порівнянні з Мінськом вийшло трохи дорого.

Про адаптацію в Україні

Зараз я продовжую працювати в тій самій компанії дистанційно. Оскільки на карантині ми всі працювали з дому, у плані роботи для мене нічого не змінилося, просто тепер я в Києві – у безпеці, де мене просто так ніхто не схопить на вулиці й не буде катувати.

Жодних проблем з адаптацією в мене не було, оскільки в Києві я бував уже багато разів, у мене тут живуть друзі, також часто подорожував Україною.

Що далі

У Білорусі мене судять за адміністративною справою. Також вони забрали мій телефон для проведення експертизи. За словами мого адвоката, я проходжу як свідок у справі про масові заворушення. Але зі свідка в нас легко можна стати підозрюваним. Тож моє повернення додому сильно залежить від того, чим закінчиться справа з телефоном. Якщо проти мене висунуть звинувачення, я не повернуся в Білорусь узагалі: не хочу приїжджати, щоб мене посадили ні за що.

Поки я можу залишатися в Україні 90 днів. Переїхати можу, якщо компанія ухвалить рішення перевозити офіс сюди: для цього потрібно звільнити співробітників у Білорусі та працевлаштувати в Україні з отриманням посвідки на постійне проживання. Але через те, що в Україні вищі податки, зарплата може зменшитися.

Якщо проти мене висунуть звинувачення, я не повернуся в Білорусь узагалі: не хочу приїжджати, щоб мене посадили ні за що

Оскільки в мене є карта поляка, маю можливість поїхати в Польщу. Тому якщо доведеться переїжджати назавжди, для мене це буде найпростіший варіант отримання громадянства.

У Білорусі почалося переслідування деяких IT-компаній, зокрема PandaDoc. Кількох їхніх співробітників узагалі можуть посадити на 10 років за надуманими звинуваченнями. Лукашенко просто поставив хрест на IT-секторі. Тож зараз багато компаній задумуються про переведення своїх офісів в Україну, Литву, Латвію чи Польщу.

Багато моїх колег уже переїхали, але переважно це люди без сімей, яким легко просто зірватися та поїхати. Людям із сім’ями та маленькими дітьми складніше. Хтось зі знайомих виїхав із Мінська за місто, щоб було безпечніше. У Мінську можна піти в магазин і повернутися через 15 діб. Тому хто може – їде.

Андрій

ASO-спеціаліст у компанії, що займається створенням ігрових мобільних додатків

Переїхав в Одесу в серпні

Чому вирішив переїхати

9 серпня я поїхав голосувати в рідне місто та повернувся в Мінськ. У той вечір вимкнули інтернет, для мене стало шоком, що таке може відбуватися у 21 столітті. Ніяких новин не було, тільки чутки від людей. У той вечір я вирішив зустрітися з другом, виїхав до нього на машині та потрапив у затор неподалік від станції метро «Пушкінська». Проїхати було неможливо: ні вперед, ні назад – нікуди. Десь півтори години ми стояли в заторі, а потім у нас почали кидати світло-шумовими гранатами. Одна з них підірвалася за 30 метрів від мого авто. По людях і машинах почали стріляти гумовими кулями. Позаду мене автомобілі стали виїжджати на тротуар, аби хоч якось виїхати, я також іноді їхав тротуарами, в якийсь момент машина перестала їхати. Добре, що мені допомогли заштовхати авто у двір.

Після цього ми з другом вирішили піти до мене додому, але в тому районі почалося протистояння з міліцією. ОМОНівці вартували людей у дворах і затримували. Нам пощастило, що перехожі попередили нас про це: ми обійшли той район і ледве потрапили додому.

Через кілька днів з’явився інтернет, стало більше інформація про затриманих, який тримали в ізоляторі на Окрестина. У телеграм-каналах просили людей з автомобілями приїхати до ізолятора та порозвозити затриманих, яких випускали, тож ми з другом приїхали туди та допомагали. Я був просто шокований історіями цих людей та їхнім виглядом, узагалі не думав, що таке можливо в наш час. Мій дід пройшов війну, був у полоні та розповідав історії про це. Тому коли я чую російську пропаганду про те, що в Білорусі протестують «фашисти», хочу сказати, що фашисти – це силові органи. Беззахисних зв’язаних людей били та ґвалтували просто ні за що. Я розумію, що теж міг би бути на їхньому місці.

Через усю цю ситуацію я не спав ночами, не міг нормально працювати, було відчуття цілковитої безпорадності та безправності

Після побаченого я не міг мовчати. У минулому я шестикратний чемпіон Європи серед молоді з шашок, тому я написав відкритий лист із засудженням агресії, до якого приєдналося вже 500 спортсменів із Білорусі.

Через усю цю ситуацію я не спав ночами, не міг нормально працювати, було відчуття цілковитої безпорадності та безправності. Це дуже виснажило мене морально. А потім одного ранку по всьому Мінську почали розбивати машини, якщо бачили всередині біло-червоно-білий прапор, спускали колеса та розмальовували авто. Така повністю розбита й розмальована машина стояла в мене під під’їздом. Це була остання крапля. Я зрозумів, що не можу більше перебувати в Білорусі й буду їхати.

Про адаптацію в Україні

Ми переїхали разом із дівчиною в Одесу 27 серпня, на той час кордон з Україною ще був відкритий. Обрали Одесу, тому що житло там дешевше, ніж у Києві. До того ж у мене не було відпустки вже 2 роки, тому хотілося до моря. Поки що ми найняли квартиру на місяць, скоро він закінчується, будемо думати, що робити далі.

В Одесі мені подобається, люди тут дуже приємні, особисто я не зустрічав ніякого негативу від місцевих жителів, усі ставляться до нас із розумінням і підтримують. Хоча кілька разів траплялися люди, які надивилися російської пропаганди та питали: «А що, вам погано жилося? Кращого президента у вас усе одно не буде». Але треба розуміти, що в Білорусі виходять на вулиці не тільки тому, що людям погано жилося. Коли людей б’ють, катують, вішають кримінальні справи й судять, а міліціонери, які знущалися з людей, залишаються на свободі, стоїть уже питання справедливості.

Зараз мені дуже складно з точки зору моральної адаптації: я все одно постійно читаю новини, переймаюся, час від часу дізнаюся, що мої знайомі чи друзі постраждали. Щодня хочеться повернутися назад і допомагати людям у Білорусі.

Що далі

Зараз мої плани сильно залежать від мого роботодавця та його рішення відкривати ще один офіс – це може бути в Києві, Вільнюсі чи Варшаві. У такому випадку я буду переїжджати.

Знаю, що в Україні є труднощі для білоруських компаній із точки зору податків. Якщо порівнювати наші податкові режими, то в Україні потрібно платити набагато більше. Оскільки більшість білоруських IT-компаній аутсорсингові, для них збільшення витрат на працівників на якийсь відсоток може поставити під загрозу маржинальність бізнесу. Їм буде просто невигідно тримати співробітників в Україні

Дуже хотілося б повернутися швидше додому, але поки що ми чекаємо та слідкуємо за тим, як розвиваються події. Схоже, що додому ми поїдемо не скоро.

Фото: Євгеній Єрчак для The Village Білорусь